У доступній для україномовного лібертарія формі розповідається про діяльність однієї з небагатьох підпільних марксистсько-ленінських і одночасно антисталінських організацій повоєнного часу — Комуністичної спілки молоді... А далі були табори...

Мої друзі й товариші, та й недруги і вороги, а також мої читачі знають, що мене було незаконно репресовано, що я побував у таборах у Сибіру й на Колимі, відтак мене повністю реабілітували. Це відомо з моїх усних розповідей, а найбільше — з моїх віршів.

Ці вірші, де все прямо назване своїми іменами: в’язниця, табір, розстріл, охоронник, пайка, чорний номер на грудях, в’язень тощо, мають одну властивість: їхнє чорне світло падає і на вірші, які стоять поряд, які без них, отих, що відсвітлюють, можна сприйняти як буденні: якесь там лихо, щось там болить, якийсь там рудник тощо. І не лише післятабірні вірші, але й пізніша моя лірика стоять на сибірсько–колимських підвалинах.

Часто мене запитують:

Скажіть-но, який усе ж був привід, щоб оголосити вас „ворогом народу”? Які конкретно звинувачення вам висували? Що саме — вірші чи розмови якісь?..

Відповісти на такі запитання коротко дуже нелегко. Сотні людей у Воронежі й багато хто в Москві досить детально знають про нашу справу, про так звану „справу КПМ”. Я пишу „про нашу”, бо мене було засуджено не одного, а разом із двадцятьма двома моїми товаришами, моїми односправцями (односправець — людина, засуджена по одній і тій же справі з кимось). Про справу КПМ збереглося багато документів. Це — перш за все — матеріали слідства 1949–1950 рр.– одинадцять томів, кілька томів повторного слідства, нового розгляду нашої справи в 1953–1954 рр. (У кожному томі слідства, як правило, близько 300 аркушів, списаних з обох боків). Звичайно ж, ці й інші матеріали цінні для історика, для доскіпливого дослідника діяльності КПМ — попри всю тенденційність слідства і цілком природної за таких умов фальсифікації фактів як з одного, так і з другого боку.

Я скажу лиш найголовніше — про духовну сутність нашої організації.

У роботі мені допомагають і мої вірші, складені у в’язницях і таборах, а також моя власна пам’ять та усні розповіді-спогади про ті часи моїх близьких друзів-односправців, колишніх членів КПМ.

КПМ — Комуністична партія молоді, нелегальна молодіжна організація із марксистсько–ленінською платформою, — була створена у Воронежі 1947 року учнями 9-го класу чоловічої середньої школи Борисом Батуєвим, Юрієм Кисельовим та Ігорем Злотником. Я вступив до КПМ 17 жовтня 1948 року.

Восени цього року й розпочалася діяльність КПМ. Було створено Бюро ЦК КПМ. До Бюро увійшло четверо: Борис Батуєв — перший секретар, я — другий секретар (або секретар з агітації та пропаганди), Юрій Кисельов — начальник особливого відділу, Ігор Злотник — скарбник КПМ. Керівництво низовими групами КПМ у Воронежі та деяких районах області здійснювалося через Аркадія Чижова та його зв’язкових.

Групи складалися з кількох чоловік — від чотирьох до восьми. Незалежно від кількості ми називали ці групи п’ятірками. Лише один із групи, її керівник, воорг (вожак–організатор), мав зв’язок із Бюро через зв’язкового, прізвища якого він не знав. Таким чином, і воорг, і рядовий член КПМ знав лише кількох своїх товаришів. Ця традиційна, відома з літератури, давно випробувана п’ятірна структура підпільної організації навіть за страхітливого провалу (ренегатський лист одного з керівників КПМ і цілковитий „розкол” на слідстві іншого) дозволила нам зберегти, приховати від арешту більш як двадцятьох членів КПМ.

Усього ж до КПМ, наскільки мені відомо, було прийнято понад п’ятдесят чоловік, точніше — 53 чоловіка. На той час я знав далеко не всіх. Із багатьма своїми товаришами по КПМ я познайомився тільки після реабілітації. А деяких і зараз не знаю.

Восени 1948 року було схвалено Програму КПМ. Виробили, створили її троє, троє десятикласників, які вирішили присвятити своє життя революційному ленінському перетворенню країни. Борис Батуєв, Юрій Кисельов і я. Працювали ми над цим документом кілька днів в особняку на Нікітінській вулиці (будинок № 13) — про нього ще мова попереду, — в кімнаті Бориса Батуєва. Працювали переважно вечорами, після шкільних занять. Борис сидів за своїм письмовим столом біля лампи із зеленим абажуром. Писав він звичайною ручкою з пером, фіолетовим чорнилом у звичайному, на 12 аркушів, шкільному зошиті в блакитній обкладинці. Ми з Юрієм, сидячи поряд, пропонували той чи інший пункт, обговорювали його разом із Борисом. Найбільша частка праці випала на долю Бориса Батуєва: він був більше начитаний у політичній і філософській літературі.

КПМ визначала своїм завданням вивчення і поширення в масах справжнього марксистсько–ленінського вчення.

Програма КПМ мала антисталінське спрямування. Ми виступали проти „обожнення” Сталіна. (Слово „культ” стосовно Сталіна стало вживатися значно пізніше).

Останній, підсумковий пункт звучав так: „Кінцева мета КПМ — створення комуністичного суспільства у всьому світі”.

Либонь, необхідно тут додати, забігаючи наперед, що Програма наша існувала в єдиному примірнику і її спалив Б. Батуєв, коли постала небезпека арештів.

Мені і моїм товаришам доводиться нині чути й недовірливі запитання:

Як це ви, сімнадцятирічні школярі, могли додуматися до такого? Щось не віриться.

Тих, хто не йме віри чи сумнівається, я відсилаю до вцілілих матеріалів слідства, до багатьох колишніх членів КПМ, які ще живі, до колишніх наших слідчих. Справді, на перший погляд — створення й існування такої організації у сталінські часи здається нереальним. Так, ми були хлопчаки 17 — 18 літ. І були страхітливі роки — 1946–й, 1947–й. Люди пухли від голоду й помирали не лише по селах та хуторах, але й у містах, зруйнованих війною, таких, як Воронеж. Вони бродили юрмами — опухлі матері з опухлими від голоду малими дітьми. Прохали милостиню — як ведеться на великій Русі — Христа ради. Але подати їм не було чого — самі голодували. Мерців швиденько вивозили. Отож зовні все мало досить пристойний вигляд.

До розкішного двоповерхового особняка на Нікітінській жебраків не пускали. В особняку було всього лиш чотири квартири, приблизно з десяти кімнат кожна. На першому поверсі — квартири другого секретаря Воронезького обкому ВКП(б) та першого заступника голови Воронезького облвиконкому. Подвір’я, ділянку з гаражем оточував цегляний мур. Біля воріт — будка, цілодобовий пост спецвідділу міліції. З телефоном, як у наші часи. Але нас, друзів Бориса Батуєва, як правило, пропускали, особливо ж якщо на посту стояв батько одного з наших — Юрія Кисельова — Степан Михайлович Кисельов. Пропускали тому, що Борис Батуев був сином другого секретаря обкому Віктора Павловича Батуєва.

1946 року Борис Батуєв, Василь Туголуков та Юрій Кисельов здійснили лижний похід до рідного села Кисельова Хвощоватки. Те, як жили селяни-колгоспники в цьому і в сусідніх селах, Бориса приголомшило. Він побачив опухлих людей, які лежать на долівці, помирають від голоду, він побачив, як люди жують торішню траву, варять березову кору... Там беріз багато, і район зветься Березівський.

Звісно, в особняку на Нікітінській про голод мови не було, та й, у певному розумінні його майже не знали. Боря жив майже як за комунізму, а ми, його товариші, й сусіди, й однокласники, голодували. Макуха була найкращими ласощами. Так, ми пережили той страшний голод. І бридко було читати в ті часи газетні статті про щасливе життя радянських людей — робітників і колгоспників. Тоді чомусь особливо часто друкувалися плакати, які зображували рум’яних дівчат із золотими паляницями в руках. І часто показували фільми про село і чомусь саме бенкети, колгоспні столи, що аж вгинаються від наїдків.

От від чого здригнулися наші серця. От чому захотілося нам, щоб усі були ситі, вдягнені, щоб не було брехні, щоб радісні нариси в газетах співпадали з дійсністю. _ Так, ми читали вірші і співали пісні про „великого друга й вождя”. Але ми чули від дорослих про розкуркулення, про масові репресії 1937–го та інших років. Ми знали „Лист Леніна до з’їзду”, в якому він охарактеризував Сталіна. Ця інформація, принаймні частка її, йшла до нас із родини Бориса Батуєва. Зі слів Бориса подається за оригіналом знали ми й про вигадану „ленінградську справу”. „Нема спокою в Датськім королівстві” — це було очевидно. Отож не без причин, не з порожнечі виникла ідея створення КПМ І була справа, за якою нас засудили. У мене навіть вірш є про це, написаний 1961 року. От він:

ПРОВИНА

З тривожних лихоліть недолі,

Без болю й докорів гірких,

Пригадую в тайговім долі

Оселок дивний край ріки.

Там півні вдосвіта не піли,

В буденні і в святкові дні

Ворота вдосвіта скрипіли,

На все оселище — одні.

В морозній тьмі диміли груби,

У рейку били — на „розвід”.

І вирушали лісоруби

Непевним кроком із воріт.

Лунало чітко: „Перший!.. Другий!..”

Суворий стрій, і лайки злі.

Від матюків і від наруга

Ховалися модрини в млі.

В сумнім і клишоногім строї

Єдналися в судьбі одній

І Бреста зганьблені герої,

І юний однокласник мій.

У драні вдягнені бушлати,

Брели в снігах,

Не чужини.

Було тут мало винуватих,

Було тут більше — без вини.

Я святці втрат читаю нині

В інакші очі:

Кожен вмер

За ту провину,

Що Вітчизні

Постала правдою тепер.

Тут був колгоспник,

Винуватий,

Що, вкравши околоту куль,

Почтив „отця народів” матом

(Тоді не знали слова: „культ”)...

Читай, читачу:

Стужа дужча.

У зоні ліхтарі горять.

Вгорнувши в рам’я лиця й душі,

Вони ідуть — За рядом ряд.

Аж от і я,

В кашкеті літнім.

Крізь сміх — мов плач,

Крізь плач — мов сміх,

Іду — худий, двадцятилітній,

І кров’ю харкаю на сніг.

Я все згадаю, навіть мертвий:

І гавкіт псів

У ранній час,

І номер свій, п’ятсот четвертий,

І як снігами гнали нас.

І як зорею нам,

Криваво,

Сочилася тайгова тьма...

Що ж!

На вину здобув я право,

Ув’язнений я не дарма.

Усе, що нині взяте з бою,

З трибун високих нам зійшло,

Мені давно саме собою

На душу в юності лягло.

Не ймете віри?

Що ж, в архівах

Перетрусіть пилюку слів

І чесних,

І зрадливо-гнівних,

Слова мерців

І хто вцілів.

О долі невесела школа!

Це– 3 інших повістей глава.

Але там є,

У протоколах,

Там знайдете й мої слова.

Наївно, може,

Все ж я втямив,

Прозрів у тій далекій млі:

Дарма офірують життями

Живому богу на землі.

Провина!

Що ж, ми нею дужі!

Сильніші тих, що без вини

Догідливі поклали душі

У мерзлий камінь Колими.

Я не забув:

В бригаді БУРу

Зі мною поруч слід свій слав Той,

хто іще із царських тюрем

Оцими ж сопками втікав.

Як рівня, тютюном ділився

Під смертний, під завітний свист

Вчорашненький студент столичний

І ленінських часів чекіст.

0 люди!

Люди з номерами.

Роздерши петлі власних доль,

Все ж не рабами ви вмирали,

В трагічну звезені юдоль.

Не страшно з вами у злигоду

Ділити пайку, й смертний крок,

І титул „ворога народу”,

Й на спині Чорний Номерок.

Цей вірш у 1962 році я запропонував „Новому миру” разом із іншими творами на цю ж тему. 4 березня 1963 року відбувалася моя розмова з О. Т. Твардовським про цей цикл. Твардовський не всьому повірив у вірші „Провина”. Сказав, що рядки „живому богу на землі” пришиті пізнішою мудрістю. Не могли, мовляв, ви знати про це „у тій далекій млі”. Перекреслив середину вірша:

Це все від лукавого. Нічого ви не могли розуміти навіть інтуїтивно. Що у вас там було? Міську лазню хотіли підірвати абощо?!

Я заперечив, сказав, що він може при бажанні познайомитися в архіві із справою КПМ. Загалом же бесіда була тривала й цікава — і про вірші, і про пережите. Але зараз не час зупинятися на ній. Твардовський запропонував опублікувати вірш „Провина” без десяти серединних строф під назвою „Спогад”. Одна із серединних строф залишилася: „Я все згадаю, навіть мертвий...” і т. д. Я погодився. Цикл віршів було здано до складання, поставлено до номера і... знято цензурою. Вірш „Спогад” мені вдалося вперше опублікувати у моїй книзі 1964 року.

Твардовський не міг тоді погодитися зі мною. Він писав про Сталіна:

И кто при нем его не славил,

Не возносил — найдись такой!..

„Таких” було зовсім мало, та, однак, тоді знайшлися. Тут важливо зазначити, що КПМ була не єдина молодіжна нелегальна організація в повоєнні роки. І в інших містах було розкрито кілька подібних організацій. Вражаюче схожі навіть назви: „Гурток марксистської думки”, „Ленінська спілка студентів” тощо. КПМ відрізнялася від цих невеликих (3–5 чоловік) груп тим, що була порівняно численна й чітко організована.

Щоб зрозуміти, що викликало появу таких організацій, необхідно пригадати, розповісти молодим читачам, які цього не знають, про ту винятково тяжку лицемірно-брехливу атмосферу, яка особливо згустилася після переможної Великої Вітчизняної війни.

Переді мною зараз на столі книга: „Йосиф Віссаріонович Сталін. Коротка біографія”. Москва, 1948. Ми уважно читали її тоді:

„Й. В. Сталін — геніальний вождь і вчитель партії, великий стратег соціалістичної революції... Великий кормчий революції, мудрий вождь усіх народів... Сталін — гідний продовжувач справи Леніна, або, як кажуть у нас у партії, Сталін — це Ленін сьогодні”.

Куди не поглянеш, з усіх стін дивилися на нас портрети великого вождя. Багато тисяч, а може, й мільйонів бюстів, скульптур, монументів Сталіна, зроблені з гіпсу, мармуру, залізобетону й бронзи, стояли в наших школах та інститутах, у клубах, палацах, на вулицях, на площах.

За Леніна такого не було,– чули ми іноді скупі, обережні слова дорослих.

У нашій родині (і по лінії Раєвських, і по лінії Жигуліних) культу Сталіна не було й бути не могло. Це зрозуміло з попереднього розділу. Одні постраждали як дворяни, другі як „куркулі”. Обох родин не обминув і 1937 рік.

І коли влітку 1948 року Борис Батуєв дав мені прочитати „Лист Леніна до з’їзду”, я не здивувався. Я ще не вступив до КПМ, але ми з Борисом були вже близькі друзі й ділилися найнебезпечнішими на той час думками. От одна із них: „Виявляється, правда за Леніним. Більше того, 1937 рік засвідчив, що Сталін ще похмуріша і небезпечніша постать, ніж припускав Ленін”. Ми мимоволі замислювалися: до якої ж межі може дійти звеличення Сталіна, заради чого все це робиться?

У серпні 1948 року в День авіації сиділи ми з Борисом Батуєвим на кам’яному, але теплому, бо на осонні, ґанку на подвір’ї особняка на Нікітінській вулиці. У мене в руках була центральна газета з великою статтею Василя Сталіна про „сталінських соколів”. Я підрахував, що в статті 67 разів зустрічається слова „Сталін” чи похідні від нього.

У нас тепер усе сталінське, — похмуро мовив Борис.

Почали лічити міста: Сталінград, Сталінабад, Сталіне, Сталінірі, Сталінськ, Сталіногорськ — збилися з ліку.

А ще ж є пік Сталіна,– пригадав я.

А скільки заводів, кблгоспів, проспектів і вулиць носять ім’я Сталіна!

А скільки районів, радгоспів, селищ!

Хіба що лиш громадським нужникам не присвоюють ім’я Сталіна! — резюмував Фіря.

Ось тоді хтось із нас і мовив те роковане слово: „обожнення”. А було ж якраз обожнення. Поети вправлялися, хто як міг, вихваляючи Сталіна на всі лади. Усі рими на слово „Сталін” — на зразок „сталі” — вичерпалися. Пам’ятаю захоплення знайомого поета-початківця, коли він звернув мою увагу на мальовничий щит із віршами в саду Будинку вчителя. Вірші починалися так:

Наш небосвод прозрачен и кристален...

Такого ще не було! Оце справжня поетична знахідка! — захоплювався мій супутник.– „Сталин — кристален”! Такої рими я ніколи не чув!..

Не пам’ятаю, чиї це були вірші, але перший рядок і рима запали в пам’ять. Це було в серпні 1948 року, а в жовтні я влився в роботу КПМ. У дитинстві я був несміливий, соромливий, навіть боязкий. А за нової, незвичайної ситуації мовби подолав якийсь невидимий психологічний рубіж. Позаду — страх і боязливість. Попереду — велика важлива робота, небезпека, ризик.

Усе скидалося на гру, але це була надто страшна гра, щоб зватися грою.

Було схвалено зовнішню атрибутику, яку справжні, досвідчені підпільники ніколи б не заводили. Значок КПМ — червоний прапорець із профілем Леніна (як нині комсомольські значки). Членські квитки КПМ. За моєю пропозицією, крім девізу „Пролетарі всіх країн, єднайтеся!”, було схвалено ще один девіз КПМ: „Боротьба і перемога!”

З’явився перший номер рукописного журналу „Спартак”. Пам’ятаю його обкладинку, яку намалював Володимир Радкевич. Чорним на білому: СПАРТАК. Орган Бюро КПМ. 1948. № 1. Силует Леніна. І обидва наші девізи.

Як гімн КПМ прийняли „Інтернаціонал”. Трохи пізніше схвалили ще один гімн, не пригадую, на чиї слова. Схвалили наш особистий вітальний жест: гостро й напружено зігнута в лікті правиця прикладалася до грудей так, що обернена вниз долоня з міцно стиснутими пальцями була навпроти серця.

Організація стала швидко зростати. Вирішили випускати й літературний журнал „На весь голос”. Цей журнал і літературний гурток, створений навколо нього, були першим випробувальним щаблем до прийому в КПМ. Людей, які не підходили, відсівали. Вони вибували, знаючи, що існує такий собі невинний літературний гурток.

Залучення до КПМ нових людей — це була найризикованіша і найнебезпечніша справа. Ми не могли приймати до своїх лав людей, яких мало знали, чи навіть добре знайомих, але поглядів яких ми не знали. Як правило, член КПМ рекомендував для прийому свого найвірнішого друга, з яким він уже попередньо обережно переговорив — про становище в країні, про забуті заповіти Леніна тощо. Пригадайте, наприклад, що Борис Батуєв, який знав мене з 1943 року, навчався зі мною в одному класі, був моїм близьким другом, показав мені „Лист Леніна до з’їзду” влітку 48–го, а вступити до КПМ запропонував тільки в жовтні. Ми не могли приймати до КПМ людей „сирих”, аби потім „перековувати” їхню свідомість у своїх лавах. Це було б безумство. Тут щокроку очікували б на нас провали. Ми вивчали майбутніх, імовірних членів КПМ, аж доки не переконувалися, що можна їх приймати.

Коли нас було всього троє (Злотник хворів на нирки й подовгу лежав у лікарні), ми приймали до КПМ в особняку на Нікітінській, у кімнаті Бориса Батуєва. Вступники були вже підготовлені, знали про наші завдання — вивчати класиків марксизму, про нашу програму поступового відновлення ленінізму в країні. Вони приходили урочисто дати клятву й одержати партійний квиток.

Як правило, це відбувалося вечорами. Верхнє світло погашене. Вікно зашторене. За вікном, яке виходило в глухий провулок, нас охороняв Володя Радкевич — і в мороз, і в негоду — зі своїм старим наганом, у барабані якого було всього чотири патрони. На настільну лампу накидали червону тканину, і в кімнаті панувала суворо-урочиста півтемрява. На стіні — великий портрет Леніна. Біля дверей застиг на варті Юрій Кисельов з автоматом „шмайсер”, зарядженим повним магазином. Ретельно вичищений, змазаний і надраяний, мов новенький, пістолет-кулемет тьмяно виблискував у багряному світлі.

Вступник проказував слова клятви. Закінчувалася вона так: „...Клянуся свято берегти таємницю КПМ. Клянуся до останнього подиху нести знамено ленінізму крізь усе своє життя до перемоги!

Якщо ж я бодай у найменшому порушу цю клятву, нехай скарає мене смертю сувора рука моїх товаришів.

„Боротьба і перемога!”

Вступник підписував текст клятви, віддрукований на машинці, й одержував партійний квиток. Так були прийняті до КПМ восени 1948 року М. Стародубцев, В. Радкевич, В. Рудницький, М. Вихарєва, Л. Сичов, або, як ми його звали, Льоня Сичок.

Пізніше, коли були створені дві чи три неповні п’ятірки (по 2–3 чоловіка), прийом став відбуватися в групах. Але з такою ж урочистістю. Щоправда, вже без автомата. Він був завеликий, щоб ходити з ним по місту, отож він мирно пролежав у Юрковому хлівчику до наказу позбутися зброї.

Узагалі ж, за правилами конспірації, члени Бюро КПМ не мали бувати на зібраннях у низових групах. Але двічі на зібраннях п’ятірок я все ж таки був.

Спершу я був присутній на зібранні воронезької п’ятірки Миколи Стародубцева. Він мешкав у приватному одноповерховому будиночку, що по вулиці Червоноармійській. Стояв грудень 48-го року або ж початок січня 49-го. Білостінна світлиця. Щедрим теплом дихала піч (а надворі тріщить мороз).

Миколу Стародубцева я здавна й добре знав. Інших чотирьох (серед них була одна дівчина) я раніше ніколи не бачив. Я відрекомендувався:

Олексій Раєвський.

Вони не назвали мені ні своїх імен, ні прізвищ. Як і належало — рядових членів мусив знати лише воорг. Цього разу — Микола. Цей могутній, вродливий, напрочуд чарівливий велетень був людиною надійною. Це підтвердилося й на слідстві. Загалом усі наші керівники груп виявили на слідстві високу мужність: не назвали членів своїх п'ятірок. Воронезька група М. Стародубцева зосталася на волі. Хто вони були, я й нині не знаю.

Політично ця група була вже добре підкована. Вони вже читали твори В. І. Леніна і на цьому занятті співставляли одну із ленінських праць із книгою Й. В. Сталіна „Питання ленінізму”. Знаходили в книзі Сталіна вульгарні спрощення думок Леніна. Зі слів М. Стародубцева я знав, що батьки двох хлопців із цієї групи були розстріляні 1937 року.

Гарненька, гостроока дівчина поставила мені питання:

Товаришу Раєвський, як уявляє собі керівництво КПМ зміну ситуації в країні? Адже нас, очевидно, не дуже багато? Що ми можемо реально змінити?

Ви сказали, що ви студентка історичного відділення ВДУ.— (За це вона після зібрання отримала нагінку від М. Стародубцева — не належало членам КПМ за таких ситуацій повідомляти про себе подібні дані).— Ви скінчите університет, і не тільки ви одна. Багато хто із членів КПМ скінчать вузи, в тім числі й військові. Багато хто обере шлях партійних, військових працівників, публіцистів. Це процес повільний, але, за нашими задумами, в зазначених сферах діяльності поступово закріпиться значна кількість членів КПМ, людей, відданих ленінізму. Всі ми, звісно, вступимо до ВКП(б). І, гадаю, зможемо змінити духовно-моральну атмосферу нашої діяльності.

Але ж це дуже довгий шлях

Довгий, але правильний. А який інший шлях ви можете запропонувати?

Не знаю, але мені хочеться, щоб зміни сталися швидше і були радикальніші.

Приблизно така ж розмова — саме про мирний, поступовий прихід до влади в країні здорових ленінських сил — мав я в групі Славка Рудницького, в його квартирі, на вулиці Сакко і Ванцетті. По суті, і в Стародубцева, і в Рудницького я своїми словами переказував і розтлумачував своїм товаришам по КПМ один із найголовніших пунктів нашої Програми.

У групі Рудницького було вже сім чи вісім чоловік, у тім числі й Марина Вихарєва, яку перевели до цієї групи на її прохання, подалі від Аркадія Чижова. У них був, удаючись до мови XIX сторіччя, роман, який Чижов грубо обірвав.

Після зібрання я вийшов разом із Мариною, нам було по дорозі. На вулиці був легенький морозець. Палахкотіли у чорній височині великі обрідні зірки. Марина мешкала на Нікітінській — навскіс од уже описаного мною керівницького особняка. Я провів її додому. Мені було чомусь сумно. Ми, ті із небагатьох, хто знав, як учинив із нею Чижов, ставилися до неї з якоюсь тремтливою ніжністю, любили її святою братерською любов’ю.

Попрощавшись із Мариною, я зайшов до Бориса, розповів про зібрання, про розмову у Рудницького.

Усе! — сказав Борис.— Більше аніяких безпосередніх контактів із низовими групами! Тільки через зв’язкових.

У цьому романі навряд чи вистачить місця, аби детально, з усіма подробицями розповісти про складнющу і вкрай заплутану історію КПМ. Та все ж найголовніше слід окреслити.

У своїх діях ми керувалися найщирішими й найблагороднішими почуттями, бажаннями домогтися щастя і справедливості для всіх, допомогти Батьківщині й народові. Чимало було в нас і юнацької романтики. Небезпеку, яка загрожувала нам, ми хоча й відчували невиразно, але не завбачили, наскільки вона страшна й жорстока. Взагалі, на моє переконання, тільки в ранній юності людина спроможна на такі беззавітні поривання. З роками люди стають стриманіші, обережніші, мудріші. Може, й правду сказав О. Межиров, буцім „даже смерть — в семнадцать — малость”?..

Мене іноді запитують: хто і як нас зрадив? Почалося з випадковості, яка, звісно, дуже нас (мене, Б. Батуєва, Ю. Кисельова) збентежила: у групі М. Хлистова загубився один із наших журналів „На допомогу вооргу”. Я і Ю. Кисельов розслідували цей випадок. Михайло Хлистов, Мишко Хлист — дебелий здоровань, наш однокласник, пояснював пропажу просто: на журнал випадково натрапив у шухляді письмового столу його дядько, колишній працівник НКВС, і на його очах спалив журнал у грубці. Нікуди, мовляв, окрім комина, журнал не міг вилетіти.

Хлистова виключили з КПМ, виключили і всю його групу — оголосили їм, що організацію вирішено розпустити. Це був перший — фіктивний, і з метою конспірації — розпуск КПМ.

Я пам’ятаю ті тривожні дні. Допит члена групи Хлистова С. Загораєва. Потім зібрання групи Хлистова на величезному горищі нашої школи. Усі члени групи Хлистова підписали клятву про нерозголошення таємниці КПМ. Присягали власним життям. Розмова була запальна, ледь–ледь не дійшло до стрілянини.

Нам — мені, Борисові й Киселю — здалося тоді, що Хлистов говорив дуже щиро, здалося, що журнал справді згорів на його очах. Ех, якби це було так! Можливо, КПМ могла б проіснувати невикритою ще зо кілька літ.

Але Хлистов збрехав нам. На першому ж допиті я побачив цей журнал у руках лейтенанта Коротких! Одразу ж спали на згадку Борисові слова, які він сказав, коли ми вже наджидали арештів: „Гарний хлопець Мишко Хлист. Але очі в нього, якщо пильненько придивитися, негарні. То дарма, що жовті. Це трапляється в природі. Але відтінок їхній, даруй „цинічний образ”, нагадує колір застояної сечі. Не вірю я йому! Не вірю, що журнал згорів у грубці. А якщо журнал не згорів, сам розумієш,– врешті–решт згоримо ми”.

Ти вже призабув, певне, Мишко Хлист, цей дрібненький епізод свого життя? Не випадково ж один із наших колишніх однокласників зненацька передав мені нещодавно... привіт від тебе у вітальній поштівці?! А ми ж бо не зустрічалися з тобою від арешту, від „палати номер шість”, від вересня 1949 року.

Минуло майже сорок літ. Тобі, мабуть, здалося, що і я забув про журнал „На допомогу вооргу”, який буцімто згорів у грубці? Ні, не забув. І ніхто із КПМ цього не забув. Ніхто із засуджених, зраджених тобою товаришів не забув і маленький папірець у нашій справі, протокол, у якому зазначалося, що журнал „На допомогу вооргу” було виявлено, коли виймали пошту, в поштовій скриньці номер ось такий, такого-то числа. Такі протоколи — фігові листочки, якими МДБ прикривало зрадників і провокаторів. То як же журнал міг опинитися в поштовій скриньці після того, як він згорів у грубці в тебе на очах? Адже він був „виданий” в одному примірнику, написаний мною від руки!

І чому, коли ми повернулися з таборів, ти раптом умить щез із Воронежа, на багато літ невідомо куди? Ти, певне, добре пам’ятав клятву, яку давав. А тепер призабув за плином літ? Забув і те, що спровадив на смерть і каторгу більше двадцяти своїх друзів і товаришів?

Минулого, Мишко, не забувай, „живи і пам’ятай”, як написав відомий письменник. Про душу свою подумай, Михайле Хлистов!

У кінці січня 1949 року, вже після того, як пропав журнал, Ю. Кисельова викликали до Управління МДБ по Воронезькій області. З ним розмовляли, цікавилися нашим літературним гуртком, нашими зустрічами. Юрко пояснив: вивчаємо класиків марксизму, читаємо вірші, анічого особливого...

Із того часу стали за нами стежити, що ми помітили. Я, Борис і Юрко Кисіль серйозно замислилися над тим, щоб розпустити КПМ. Борис був проти розпуску. Четвертий член Бюро КПМ, Ігор Злотник, лежав у цей час у черговій лікарні. Ми часто провідували його. Про те, що журнал пропав, що Юрія Кисельова викликали до Управління МДБ і про те, що ми помітили, як за нами стежать, ми йому розповіли. Він стурбувався більше, ніж усі ми, і раптом написав і вручив мені „Відкритий лист членам КПМ”. У цьому його листі КПМ називалася антирадянською фашистською організацією. Він закликав усіх вийти з її складу.

За тодішніми словами Злотника, він зумисне викривив істину, аби злякати учасників організації. Я приніс листа Батуєву. Втрьох, разом із Кисельовим, ми прочитали його і знищили. Але за кілька днів Злотник повідомив нас, що другий примірник його „Відкритого листа” щез. Він висловив припущення, що документ цей, який лежав у книжці, викрав у нього сусід по палаті, працівник МДБ.

Що стосується професії сусіда по палаті — усе виявилося достовірним. А от те, що лист пропав... Ми дійшли висновку, що Злотник міг сам передати свого листа до МДБ.

Можливо, і через сусіда по палаті. Злотника одразу ж виключили з організації, а влітку 1949 року Бюро КПМ присудило його до розстрілу. (За статутом у нас було тільки дві міри покарання: виключення із КПМ або розстріл. Звичайно, ми були діти свого часу. І навіть у чистоті своїх помислів мимохіть усотували жорстокість сталінської епохи. Звідси й суворість наших вироків).

Може видатися дивним, що смертний вирок було винесено Злотнику не одразу, а десь місяців через чотири. Чому ми зволікали? По–перше, тому, що Ігорів лист був абсурдний. Радянські школярі–комсомольці створили... фашистську організацію. Ми просто не могли цього збагнути. Ми сподівалися, що й у Воронезькому Управлінні МДБ поставилися до листа Злотника як до недотепної вигадки. Тим паче ніякої реакції з їхнього боку не було. Але влітку 1949 року ми відчули, що стежать за нами вже цілком відверто. І тому ми, побоюючись інших вчинків Злотника, які не можна було передбачити, вирішили прибрати його.

Виконати вирок доручили мені під керівництвом Бориса. Ми прийшли на квартиру до Злотника. Він був сам. Я вже дістав наган за спиною зрадника, звів курок і налаштувався окликнути його, щоб у вічі оголосити вирок. Злотник почув, як клацнув курок, здригнувся, але не обернувся. Він ждав.

Зненацька Борис подав мені знак: відмінити.

Гаразд, Толичу! Провідали друга. Ходімо тепер пива поп’ємо в саду Будинку офіцерів. Коли ми мовчки попрямували до проспекту Революції прохідними дворами, і я, і Борис думали однаково, але все ж таки я запитав:

Що сталося, Фірю? Шухер якийсь був?

Ні, Толичу. Не в тому річ. Тут, братику Толичу, нечаївщина виходить. Звісно, Ігор Злотник не сякий–такий студент Іванов. Це пташка куди більша. Голова у Злотника зовсім не дурна. Зумів, мерзотник, продати, оббрехати нас, врятувати свою шкуру і при тому мовби й не обкалятися. Провину його в передачі листа все–таки переконливо, остаточно поки що не доведено. Є сота частка процента за те, що копію листа в нього справді викрав сусід по палаті.

Навіть у такому випадку Злотник — мерзенний зрадник. Замало цього, що він оббрехав організацію. Покласти такий документ у книгу, яка лежить на тумбочці, знаючи, що сусід цей — із МДБ,– це вже злочин!

Забігаючи наперед, скажу, що Ігоря Злотника — одного із засновників КПМ, члена Бюро КПМ — не було заарештовано, не було притягнено до справи КПМ навіть як свідка. А нам на слідстві показували його листа як матеріал обвинувачення, як один із найважливіших доказів нашої провини.

У нашій справі є короткий протокол про виділення справи Злотника Ігоря Михайловича в окрему справу. Виділення в окрему справу справи Злотника, як і справ усієї групи Хлистова, аніяк не позначилося на їхніх долях. Ні Злотник, ні Хлистов із його групою не були притягнені до будь–якої відповідальності. Вони залишилися на волі. Вони навіть догани по комсомольській лінії не одержали, беріївський апарат беріг і цінував таких потрібних людей.

Улітку 1949 року ми знову (на дуже наполегливе його прохання) прийняли до КПМ Михайла Хлистова. Але нічого важливого ми йому не довіряли, ніякої інформації про організацію він не одержував.

У серпні відчулося: невдовзі будуть брати. Добре пригадую передостанню нараду Бюро КПМ на лісовій галявині в Коров’ячому яру, де повз парк культури і відпочинку імені Кагановича пролягала трамвайна колія до сільськогосподарського інституту. Трамвай ходив тоді не вздовж залізничного насипу, а, видзенькуючи й одчайдушно гальмуючи, котився майже на дно яру і звідти з розгону піднімався на протилежний схил — із гірки на гірку.

Вирішили знищити документи КПМ, які залишилися. Партійні квитки було у всіх вилучено і знищено ще навесні.

Остання нарада

Насампочатку вересня 1949 року (за протоколами допитів і моїми післятабірними щоденниками й нотатками можна визначити точну дату) відбувалася остання нарада Бюро КПМ. Майже всі ми вступили до вузів. Борис Батуєв, Юрій Кисельов, Аркадій Чижов, Вячеслав Рудницький, Марина Вихарєва — до ВДУ. До Воронезького лісогосподарського інституту, на той же факультет, що і я, вступив і Володимир Радкевич. Багато хто поїхав до вузів інших міст: до Москви, Саратова, Ростова, Тамбова.

На останню нараду зібралося четверо: Борис, я, Кисіль і Славко Рудницький. Рудницького було введено до Бюро замість давно виключеного Злотника. Пізніше мав надійти Аркадій Чижов. Він підтримував тісний і тільки йому одному (крім Рудницького) відомий зв’язок із групами Широкожухова й Подмолодіна на лівому березі, а через Миколу Стародубцева знав про великі його групи в Семилуках, у Латному і в Хохольському районі, в рідному Миколиному селі.

Сподівалися, що про А. Чижова не знають у МДБ. Було не ясно, чи візьмуть Славка Рудницького. Про його групи нікому, крім Бюро, не було відомо. У Рудницького було дві групи: п’ять і шість чоловік. Зовсім нещодавно одну із цих груп очолила Марина Вихарєва. Людиною вона виявилася надійною — на слідстві ані словечком не прохопилася про групи Рудницького.

Остання нарада Бюро КПМ відбувалася теплої, ясної передосінньої днини в парку, який до революції й опісля був відомий у Воронежі як Кадетський плац. Там, судячи з розповідей старших, колись, збиваючи пилюку, карбували крок кадети. Десь року сорокового плац вирішили перетворити на парк, розбили алеї, посадили тоненькі деревця. 1942 року цю величезну — з чималий квартал завбільшки — територію, де ніхто й не ходив, навіщось замінували нашими вельми невдалими протипіхотними мінами. Я їх знешкоджував у 1943–му під керівництвом сержанта Рибакова. Але про це — іншого разу. Нині, в наші, теперішні часи, колишній Кадетський плац став 42-го затишним дитячим парком. А в 1949–му це був забур’янений пустир із кволими деревцями.

Ми сиділи в густій високій траві неподалік рогу вулиць Фрідріха Енгельса і Чайковського. Усі підходи надійно проглядалися. Ми були добре озброєні. Зустріч була сумна. Ми розуміли, що невдовзі нас почнуть брати. Треба було вжити всіх заходів до того, щоб заарештовано було якомога менше наших. Борис, Кисіль і я, без сумніву, приречені. Киселя разів зо два вже викликали до обласного Управління МДБ. Перед другим викликом ми (я і Борис) уповноважили його сказати, що до нашої групи вивчення марксизму–лснінізму входять четверо: І. Злотник, Б. Батуєв, А. Жигулін і він, Ю. Кисельов. Цього не можна було приховати, оскільки І. Злотник, який був перший у списку, написав ренегатського „Відкритого листа”. Вирішено було, що на випадок арешту, крім нас трьох та Злотника, можна спокійно виказати Михайла Хлистова та й усіх „хлистовців”, оскільки ми були впевнені, що їх уже „розкололи” й вичавили, мов лимон, що Хлистов „працює” в нас уже як провокатор.

Таким чином, для МДБ виходило, що КПМ складається всього лише з Бюро (четверо) та групи Хлистова (10–12 чоловік), тобто можна заарештувати й судити десь чоловік 14–16, із котрих тільки Борис Батуєв, Юрій Кисельов та я будуть засуджені.

Обговоривши все це без Чижова, стали наджидати Аркашу.

Він не знав, що ми зібралися о 16–й. Йому ми сказали, що початок о 17.00. Аркадій не запізнився ні на секунду. Ми бачили, як він, ламаючи сірники, припалив на розі вулиць, роззирнувся. Хвоста не було. Ми це теж бачили. Підійшов швидко й обережно, навпригинці. Присів у траву.

Боротьба і перемога!.. Привіт, хлопці!..

Боротьба і перемога! Привіт!..

Ми оголосили тепер вже усне (раніше писали, дурні) рішення Бюро КПМ — про підготовку до арештів. Ухвалено було спалити всі папери, які залишалися (примірники рукописних і машинописних наших журналів, списки, адреси, листи й подібні матеріали), позбутися всієї зброї — повикидати в річку й канави, в нужники подалі від дому.

Борис сказав:

Друзі! Нас тут п’ятеро, і в наших мізках, разом і окремо, вся інформація про КПМ, усі імена, прізвища, клички членів КПМ, нитки зв’язку, які ведуть до нас. Поки що залізно горять троє: я, Толик і Кисіль. Аркадія вони, що найімовірніше, не знають, а якщо і знають, то тільки приблизно. Товаришу Чижов, стосовно кадрів ти знаєш більше, ніж інші. Якщо ж тебе все–таки візьмуть,– гляди, Аркадію, не підведи! Помри, але не викажи нікого, окрім Бюро й групи Хлистова.

Друзів не продаємо, цим і живемо! — бадьоро відгукнувся Аркаша, швидко–швидко потираючи долонею об долоню, мовби змерз.

Ні в якому разі не виказувати навіть шановного нашого Митрофана Спиридоновича.

Всі заусміхалися: цим ім’ям персонажа О. М. Толстого, вождя анархістів, охрестив Славка Рудницького Володя Радкевич ще в школі.– Є шанси, що про нього не знають. Далі. Не ганити Сталіна. Це наша загибель. Ані слова про обожнення Йозика, ані слова про «ідолопоклонство». Затямте: і Леніна, і Сталіна ми любимо — однаково. Вооргів про це вже попереджено.

А якщо будуть катувати? — запитав Кисельов.

Потерпіти доведеться. Та й навряд, чи катуватимуть. У всілякім разі, катувати тяжко, до смерті, не будуть...

Звичайно, не будуть,– підтримав Бориса Аркадій Чижов.– У ЧК працюють люди із чистою совістю. Там не катують. Це все ворожа пропаганда. Там провадиться чесне слідство. Винуватих карають, іноді навіть розстрілюють, але не катують. Я це певне знаю, зі слів свого батька. Він прослужив в органах державної безпеки чимало літ. Я гадаю, що, коли не випливе на поверхню антисталінське спрямування КПМ, нас взагалі не судитимуть. Адже наша мета — побудова комунізму у всьому світі. Це ж ясно?

Сперечатися з ним ми не стали. Мені, однак, не вдалося витримати до кінця свою холоднокровність:

Я, однак, не поділяю рожевих ілюзій Аркадія. Чоловіка моєї тітки Каті, Василя Євлампійовича Єлисєєва, катували ще на початку 30–х років. А чоловіка другої моєї тітки, Віри, Самуїла Матвійовича Заблуду, просто вбили у тридцять сьомому. Мені було сім років, я тихцем грався під столом і чув розмову дорослих...

Толич правду каже,– мовив Борис.– Можу повідомити, що споріднену з нами групу Бєляєва з ВДУ, яку взяли торік, засудили. їх було троє. Усі отримали по червінцю. І їх навіть –із комсомолу не виключили, одразу строк намотали.

Звідки відомості? — болісно запитав Чижов.

Із великої–великої фанзи, що по вулиці Володарського, біля якої ти живеш

Зрозуміло... Там ще Биховський з ними був,– знітився Аркадій.

Так, цілком правильно: Бєляєв, Биховський, третього не запам’ятав. — їм легше — їх було всього троє,– сумовито пожартував Славко Рудницький.– Мені тільки партійних квитків довелося зібрати й спалити з півсотні... А зараз треба замести всі сліди. (Йому було доручено знищити документи КПМ. Він ще навесні був призначений начальником особливого відділу КПМ. До нього на цьому посту були, навперемінки, я й Кисіль).

Дарма! Тобі всі допомагатимуть. Одначе, годі. Усе вже ясно. Залишилося дати клятву. Сплівши п’ять правих долонь воєдино, ми поклялися. Текст клятви промовляв Борис. Хоча й минуло майже сорок літ, я пам’ятаю її до слова:

Клянемося триматися на слідстві так, як домовилися сьогодні. Не видавати жодної зайвої людини. Визнавати свою участь у КПМ можна тільки Батуєву, Жигуліну, Кисельову. Якщо клятву будь–хто з нас порушить, порушника буде скарано найлютішою смертю. Клянемося, клянемося, клянемося! Боротьба і перемога!

Хоча робота наша і згорталася, ми вирішили (ще до того, як надійшов А. Чижов), що я випускатиму невелику газету, під назвою „Спартак”, на подвійному аркуші із зошита. КПМ мусить жити в глибокому підпіллі аж до арешту, вона мусить жити і у в’язницях, і в таборах, вона мусить жити і після звільнення.

Так і сталося — дещо інакше, дещо в інакшій іпостасі. Що ж стосується щирої, чистої дружби людей, об’єднаних однією долею, КПМ живе й понині.

Багато хто читав цей мій роман у рукописі, багатьом я досить детально розповідав про свою, про нашу „справу”. Іноді доводилося чути й таке:

А в чому ж, власне кажучи, полягала ваша безпосередня діяльність? Чого ви домоглися за два роки нелегального існування?

Що характерно, подібні питання ставили порівняно молоді люди, які майже не пам’ятають атмосфери страху й підозріливості кінця сорокових років. Але ставили такі питання і люди літні. При цьому мовби забували про тотальну систему „пильності” й доносів, яка панувала в ті часи. Але питання — все ж питання. Має бути й відповідь.

Я відповідаю тим, хто вважає, що ми мало що зробили, що робота, боротьба наша не мала ні результатів, ні сенсу.

По–перше, активна діяльність КПМ тривала не два роки, а тільки неповний рік — із жовтня 1948–го до серпня 1949 року. Всього десять місяців. До жовтня 1948 року в організації перебувало тільки троє: Борис Батуєв, Юрій Кисельов та Ігор Злотник. Більше того, вже у січні 1949 року за ними почали стежити. А з травня 1949 року ми вже не виключали можливості того, що нас почнуть арештовувати.

То що ж нам вдалося зробити за ці десять місяців, не менше п’яти з яких ми працювали під загрозою арештів? За таких неймовірно важких умов нам удалося створити марксистсько–ленінську антисталінську організацію, яка складалася з людей, які вільно мислять, які готові нести в народ ленінські ідеї, критику сталінізму.

Хіба цього замало? Постійно (і після того, як постала загроза арештів) провадилася робота щодо добору нових членів КПМ. П’ятдесят (так, п’ятдесят!) чоловік пройнялося усвідомленням того, що обожнення Сталіна суперечить духу ленінізму. Хіба цього замало?

Ми вивчали Маркса й Леніна, ми випускали свої нелегальні журнали. До останнього дня, до дня арешту, виходила газета „Спартак”, макет номера якої мені вдалося знищити вже після арешту. Хіба цього замало?

А наша Програма, яка перш за все передбачала відновлення в країні ленінських норм партійної демократії й демократії взагалі шляхом поширення цих ідей у масах,– хіба цього замало?

„Великий вождь і вчитель всіх народів” привласнив собі роль головного куратора всіх наук: воєнної, біологічної, економічної, історичної, мовознавства, а народ голодував, в’язниці все поповнювалися „ворогами народу”. Улюбленою фразою Бориса Батуєва в колі найближчих друзів було питання: „Коли ж ми нарешті скинемо нашого великого Йозика?..” Так, це був юнацький максималізм. Це була тільки фраза. Але фраза наболіла, а тому не випадкова.

Так, ми не розклеювали антисталінських листівок (нас би взяли другого ж дня). Так, ми не здійснювали й не готували терористичних актів, бо Ленін завжди був проти терору. Але ми посіяли сумніви щодо бездоганності сталінського режиму в душах багатьох людей, говорили їм про необхідність повернення до справжнього ленінізму. Хіба всього цього замало?..