Автор   Стаття 
Статті Бриколаж  —  Класовий дискурс  —  Анархісти під час революції у Росії 1917-1921 років
Павлюк Коновальчик
Дата публікації 15 жовтня 2004 р.
Анархісти під час революції у Росії 1917-1921 років

Анархісти на початку революції. Рух анархістів у Росії ніколи не був єдиним і діяв у вигляді багатьох течій та угруповувань. Різноманітні анархістські організації і групи, котрі у великій кількості з’явилися під час революції 1905-1907 років, протягом наступного десятиліття були розгромлені царською „охранкою” або пішли у глибоке підпілля. Лише після лютневої революції 1917 року і амністії політув’язнених спостерігається певний підйом анархістської активності у революційній Росії.

Центрами анархістського руху під час революції були спочатку Петроград і Кронштадт, а потім Москва і Україна (де діяла Конфедерація анархістів України „Набат”, котра, у свою чергу була тісно пов’язана з повстанською армією Н. Махно); потужний анархістський партизанський рух був також у Сибіру. Виникло кілька анархістських видавництв; активно працювала ціла плеяда талановитих і оригінальних анархістських теоретиків, серед котрих можна назвати А. Борового, Д. Новомирського, В. Воліна, Г. Максимова та інших.

У липні 1917 року анархісти стають ініціаторами масових демонстрацій у Петрограді, котрі ледве не призвели до падіння Тимчасового уряду. У Москві, Петрограді, Кронштадті та інших містах розпочали свою діяльність чисельні групи та федерації анархістів, виходили великим накладом щоденні газети; у низці профспілок значним впливом користувалися анархо-синдикалісти. Федерація анархістських груп Москви взимку 1917-1918 р. захопила кілька десятків купецьких маєтків, котрі перетворилися на „Будинки Анархії” (своєрідні сквоти) — там утворювалися клуби, лекційні, бібліотеки, типографії, базувалися загони „Чорної Гвардії”, котрі налічували 3-4 тис. бійців. Широку агітаційну діяльність розгорнули Спілка анархістської пропаганди та молодіжні анархістські організації та союзи.

Більшовики, котрі до цього дивилися на анархістів як на тимчасових „попутчиків”, відчули загрозу, яка виходила від анархічного руху, котрий все більше оволодівав масами, і вирішили перейти від союзу до репресій по відношенню до анархістів. Під прикриттям боротьби з криміналом у квітні 1918 року чекісти і „латиські стрільці” раптово ініціювали напади на „Будинки Анархії”, відбувалися масові арешти серед анархістів, „прикрили” більшість анархістської преси. Використавши стихійні анархістські настрої народних мас, більшовики тепер, дорвавшися до влади, все далі і далі відходили від своїх бувших спільників, фактично відновлюючи у новому псевдореволюційному обличчі все ту ж російську самодержавну систему зі всевладдям чиновництва і поліції, безправністю особистості, експлуатацією трудящихся, військовою повинністю та імперською національною і зовнішньою політикою.

Змагаючися проти більшовицької диктатури за відпочаткові ідеали Революції — передачу землі селянам, фабрик — працівникам (а не державі), створення вільних безпартійних Рад (не їєрархічних органів влади, але заснованих на принципі делегування органів народного самоуправління), всезагальне озброєння народу тощо — анархісти ще рішучіше виступали супроти „білої” контреволюції.

Літом-восени 1919 року у Москві діяла Організація анархістів підпілля, котра була тісно пов’язана з махновським повстанським рухом. Вони видавали газету „Анархія” і пропагандистські листівки. Але найбільше ця група прославилася підривом московського міському більшовицької партії 25 вересня 1919 року. Проте незабаром „анархісти підпілля” були вираховані чекістами і знищені.

Махновщина (1918-21). Найбільш яскравим епізодом громадянської війни в Росії і на Україні, пов’язаним з анархістським рухом, була діяльність Повстанської народної армії на чолі з Нестором Махно. Під контролем цієї армії у 1918-21 роках опинилася значна частина території України. На цю територію по черзі наступали німецькі кайзерівські війська, більшовики, денікінці, врангелівці, знову більшовики. І зі всіма ними махновцям довелося вести жорстоку боротьбу.

Досвід махновського руху показав, що територіальна армія, заснована на озброєнні населення, виборності командирів і свідомій, а не каральній дисципліні, значно ефективніша за регулярні поспіхом згуртовані „білі” та „червоні” частини (до речі, саме махновці винайшли славнозвісну тачанку). Багато разів Гуляйпільський район окуповувався загарбниками, не раз різні начальники рапортували про те, що з Махно покінчено. Але повстанці знову виходили з лісів — земля горіла під ногами білогвардійців і більшовиків. А батько Махно — пораненим був одинадцять разів, кілька разів зраджували „союзники” — більшовики, котрі то нагороджували його, то розстрілювали його штаб і віроломно нищили кінноту, яка воювала пліч-щ-пліч з „червоними” у 1920 році проти Врангеля і першою форсувала Сиваш та увірвалася до Криму, — знов уникав пастки і піднімав чорний прапор повстання.

І населення підтримувало Махно, бо він боровся не за „диктатуру пролетаріату”, не за реставрацію самодержавія, не за владу певної партії чи нації, але за те, що здавалося людям природнім: за землю і волю, за народне самоуправління, засноване на федерації беспартійних Рад.

Серед жахів громадянської війни махновський Гуляйпільський район був досить вільним місцем: в ньому дозволялася політична агітація всіх політичних партій і груп (від більшовиків до есерів). Махновський район був ледве не „вільною економічною зоною”, де існували різноманітні форми землекористування (крім, зрозуміло, поміщицького): і комуни, і кооперативи, і приватні трудові селянські господарства (без використання праці батраків).

Гуляйпільський район не лише відбивався від наступів, але і жив, будував свою систему самоуправління — не видуману кабінетними теоретиками, а народжену самим життям, творчістю людей. Система місцевих рад показала, що вона здатна — навіть у надзвичайних, воєнних умовах — нормально працювати і не бути при цьому ширмою для парткомів, не створювати єдиного бюрократичного моноліту, а функціонувати у своєму відпочатковому вигляді: у вигляді сходок делегатів, котрі приймають рішення у відповідності з отриманими від населення настановами.

Махновський рух, котрий свого розвою досягнув у 1919-1920р., поступово пішов на спад після оголошення так званої „нової економічної політики”. Соціальна база руху стала різко звужуватися після того, як більшовики скасували „продрозверстку” і дозволили селянам продавати залишки хліба на ринку. Рештки повстанської армії були розбиті будьоновською кіннотою у 1921 році. Махно із загоном бійців прорвався до Румунії, де незабаром був арештований як „більшовицький шпигун”. Почалися блукання по румунських, польських, німецьких в’язницях та таборах, напівголодне життя в Парижі, дискусії з товаришами і спроби переосмислити досвід боротьби. Помер Нестор Махно в Парижі у 1934 році і похований на могилках Пер-Ляшез, поруч з паризькими комунарами.

Кронштадтське повстання 1921 . Потужний вплив анархістських ідей і настроїв можна прослідкувати у багаточисельних народних виступах останнього етапу громадянської війни. Найбільше це помітно на прикладі Кронштадтського повстання у березні 1921 року.

Повсталі моряки висунули лозунг „третьої революції” (після лютневої і жовтневої у 1917 році), ліквідації ЧК, створення радянської влади, вільної від партійних впливів, свободи політичної агітації для всіх лівих угруповувань, у тому числі і анархістів. Їхні лозунги: „Влада Радам, а не партіям!”, „Ради без раднаркомів!” і інші мають анархістський характер. Ці лозунги були співзвучні настроям народних мас, вимучених деспотичною політикою „воєнного комунізму” і незадоволених безмежною диктатурою РКП(Б). Народ прагнув справжнього визволення, а не псевдореволюційної „диктатури пролетаріату”.

З пропагандистською метою більшовики затаврували повстанців „есерівсько-білогвардійською змовою проти революції” і кинули величезні сили на їхнє придушення. Як не дивно: і повстанці, і більшовики боролися під червоними прапорами. Кронштадтське повстання було потоплене в крові 18 березня 1921 року — у п’ятидесяту річницю Паризької Комуни. Проте воно послужило сигналом для низки селянських повстань. Найбільшого розвою досягли Антонівське повстання на Тамбовщині та повстання в Західному Сибіру, котрі більшовики називали „кулацькими заколотами”. На визволених від Червоної армії територіях повстанці оживляли ідеали кронштадтських моряків: створювали безпартійні ради, скасовували „проразверстку”, вводили до обігу свободу слова для лівих партій і груп і так далі.

Тільки на кінець 1921 року більшовики спромоглися придушити селянський рух за допомогою переважаючих армійських сил. Проте збройна народна опозиція більшовизму підштовхнула РКП(б) до відходу від політики „воєнного комунізму” і пошуку принагідніших форм для своєї диктутури.

джерело: Павлюк Коновальчик „Коротка історія анархізму”

переклад тов. Мазепи, „Бриколяж — Київ”

Догори
Роботи автора

Перейти до статей теми: