Все це ліберальне лайно, яким тебе запихають, говорячи про твої національні інтереси, застарілі, у принципі, ідеї державності, котра нібито виправдовує існування таких паразитичних інституцій, як служба безпеки чи всілякі там лажові податкові, настільки неактуальні, що про це навіть говорити незручно; держава — тітка з жеку, котра з дня на день заповнює нікому не потрібні реєстраційні бланки, громадячись своїми целюлітними сідницями на твоїх правах і свободах, і без того хирлявих і нерозвинених. Держава пасе кожен твій крок і має відповідну статтю кримінального кодексу щодо найменшого твого руху, держава ненавидить тебе просто так — за сам факт твого в ній проживання, для неї, цієї держави, втім, як і для будь-якої іншої, було б набагато зручніше, якби ти з неї звалив — неважливо куди і неважливо з якою метою — головне подалі й назавжди. Держава, обліпивши своє обважніле черево зовнішньою сумнівною пропагандою західного способу життя та новими буржуйськими примочками, ласо підгрібає під себе всіх, хто трапляється на її шляху — перш за все, звісно, патріотів.

Патріотизм, приписуваний тобі вже в силу твоєї україномовності, патріотизм, якого від тебе чекають з огляду на коло твоїх знайомих, патріотизм, котрий багатьма сприймається як самодостатнє пояснення їхнього особистого аутсайдерства — пропагандистська „най...бка”*, що залишилась від 90-х, коли бути патріотом вважалося небезпечно, а отже, почесно, цей патріотизм поступово перетворився на дитяче розмазування соплів по вилогах піджака, у намаганні відстояти свій ексклюзив на українську державність як бренд і джерело для подальшого виживання. Незалежність, дійна корова професійних українців, котрі справді вважають, що саме тринадцять років їхньої соцільно-економічної непрухи зробили можливою цю саму незалежність, наповнили її енергетикою їхньої маргінальності. Я не люблю патріотів, патріоти відштовхують своєю корпоративністю й снобізмом, вони вимагають від тебе негайного співчуття, а від системи — регулярної доплати молоком за шкідливість. Патріоти — це такі ліквідатори від ідеології, котрі вимагають за власний патріотизм безкоштовного проїзду в транспорті, маю сказати, що гірше за українофілів можуть бути хіба що українофоби, хоча особливої різниці між ними я й не бачу.

Що мені в цій ситуації з незалежністю подобається? Мені подобається, що цей проект, проект під назвою „Україна”, таки відбувся, і ця державна одиниця вже мирно собі 13 років існує і нікуди діватись не збирається, попри нав'язливе „пробі” національно заангажованих чуваків. Чому мені це подобається? Мені це подобається перш за все тому, що тепер я, наприклад, з чистою совістю можу виступати собі за ліквідацію цієї самої державної одиниці, як, зрештою, і будь-якої іншої державної одиниці, мені загалом здається, що велика кількість наших із вами співгромадян відверто симулюють, філонять, вдаючи, що не розуміють про що йдеться, коли йдеться про рівні вимоги та закиди до України. Було б набагато гірше, якби середньостатистичний українець мав можливість сховатись за по-своєму зручну позицію борця за незалежність, тому що відсутність незалежності та боротьба за неї позбавляє тебе можливості боротьби за інші — куди прикольніші — речі, наприклад, за повне зникнення держави як поняття, за максимальний сепаратизм та автономію, за анархію на окремо взятій території, за владу рад, врешті-решт, в хорошому значенні, без товариша Симоненка з його голімими депутатами. Сьогодні такої можливості сховатись середньостатистичний українець не має, тому й питати з нього потрібно по повній — чому він і далі мириться з існуванням цього шкідливого паразита, присутність якого йому доводиться терпіти, чому він і далі повинен сплачувати свої податки, загалом — чому податки і далі мають право на існування. Антидержавницькі настрої не слід зводити до питань патріотизму, патріотизм — це в багатьох випадках лише спосіб приховати своє небажання з'ясовувати із системою стосунки, небажання цій системі щось протиставляти, значно простіше списати все на патріотизм і заткатись.

Ця країна принципово нічим не гірша за інші, так само вона принципово нічим не краща — вона так само наповнена каральними загонами поліції, буржуями-депутатами, різним фуфлом на зразок держслужбовців, вона так само, як і будь-які штати чи об'єднане королівство, влазить на твою територію, максимально її — цю територію — звужуючи і зменшуючи, вона стоїть у тебе за спиною і важко дихає, не відводячи від тебе погляду, ти знаходиш її в кишенях і наплічниках, вона висвітлюється тобі на моніторах і озивається в слухавках мобільняків, її протектори залишають слід якраз під твоїми вікнами, а електронні сигнали глушать твою музику і будь-який зв'язок із зовнішнім світом. Ця держава, як і будь-яка інша, з радістю дасть тобі по нирках, щойно ти зробиш бодай невеликий крок убік, вона з радістю вставить тобі пістона, щойно ти розслабишся і повернешся до неї не тим місцем, ця держава звично і без особливих емоцій пережує тебе в потрібний час як належний їй підніжний харч, пережує і навіть не подавиться, це вже без варіантів. Ця держава, як і будь-яка інша, не заслуговує на жодну фору, вона цілком самодостатня у своїй шкідливості, не слід тут щось списувати на рахунок щойнонародженої, і тому ще недозрілої незалежності, наш державний апарат, наш, бляха-муха, адмінресурс, зовсім не справляє враження недозрілості, недорозвиненості — так, але не недозрілості, то чому слід вибачати їй відверту лажу, якої вона допускається? На щастя, ця держава, як і будь-яка інша, цілком справедливо заслуговує на ліквідацію, у всякому разі — на поступову ліквідацію, і чергове святкування її дня народження має сприйматись як чудесний спосіб ще раз нагадати одне одному про те, що в нормальному суспільстві, суспільстві, що не страждає на запори національної самоідентифікації, армію потрібно розпустити, клерків потрібно депортувати, футбольні клуби потрібно експропріювати, міліцію потрібно навчити виконувати хоч щось для суспільства корисне, а державу потрібно просто валити. З днем народження, Україно!

за матеріалами „Україна молода”