Класичне визначення рецензії як критичної методи полягає у негайній реакції на ту чи іншу творчу подію. Саме тому враження від випущеного кілька років тому маловідомого і раритетного запису „Наші партизани” можна рахувати ретро-рецензією, принаймні з огляду на її методологічний статус.
Гортаючи сторінки інтернета серфінгісти натрапляють на дивовижно патетичні і водночас такі потрібні для заангажованого поціновувача слова і його сполучення на кшталт: Баскський Радикальний Рок, Американський Революційний Націоналістичний Рок, Рок Білого Опору та інші милі серцю і противні опонентові виклики – заклинання. Час іде і не за горами той день, коли з легкої руки якогось екзальтованого розумаки появиться специфічно український різновид рок-опору, і не має значення, на які саме цінності орієнтуватиметься незадоволений оточуючим (чи оточуючими) митець, він же фронтмен.
Першою ластівкою музики етнічного опору прийнято записувати колись російськомовний, а зараз „расовосвідомий”, чомусь готичний „Кому вниз”. Частина готів, звичайно не здогадується про „расові настанови” лідера гурту Андрія Середи, в той час як радикально налаштовані патріоти не вбачають в ньому нічого дуже готичного. Набувши дещиці слави дійсно вартим „Птахом, на ймення НАХТІГАЛЬ” „Кому вниз” досить амбітно, і що головне – вчасно переключається на забарвлену шаманськими ритуалами „білу риторику”про білих же демонів. Настільки вчасно, аби в умовах практично відсутньої конкуренції без очевидного (окрім професійної музики, геніального вокалу і з-біса кепських віршів того ж таки Середи) напруження набути відносної відомості чи не єдиного гурту, що, за словами прихильників грає Рок Високого Духу або Український Патріотичний Рок. Після нього з’являється ціла плеяда накалькованих з Заходу і здебільшого дуже мілких НС, ВП та інших неонацистських гуртів, чия музика грається по підвалах, записується у Польщі і проповідує стандартні для подібних шукачів істини в каламутних водах постмодерних квазіідеологій не менш квазі патріотичні рефлекси (не рефлексії). Найвідоміші серед них київські, львівські та миколаївські гурти „Сокира Перуна”, „White’s Load”, „Цирюльня ім. Котовського”, „Щит і меч”, „Нахтігаль”, „Білий Шквал” і низка зосереджених на здебільшого Харкові неоязичницьких і таких, що не цураються панславізму, не знають української мови і вірять в поверненні 2000-і років мертвої Традиції. Вони грають „NS black-metal”, - „Дуб Бук” і тому подібне.
Українська національна революційна традиція складається з кількох безумовних складових, в числі яких націонал – комуністична, інтегрально-націоналістична та радикально-консервативна (почасти монархічна). Потужнішою за інші сьогодні видається загнана мас-медіа в галицьке гетто бандерівська лінія, представлена маловідомими, проте напрочуд перспективними в цьому відношенні гуртами „Рутенія” та „Самі свої” (явний перегук на тему Шин Фейн – Ми самі). Дві інші не існують ні в музичному, ні в ідеологічному форматах, за виключенням культуртрегерського Союза гетьманців-державників з їхнім монархічним неоконсерватизмом.
„Наші партизани” записані в 2000 році на Караван Рекордз Скрябіним і Тарасом Чубаєм, вродженими галичанами, не втративших у столиці української панідентичності.
Запис складається з 10 пісень, більшість з котрих автентично партизанський мелос, покладений на сучасні досить мелодійні (скористаємось тавтологією) мелодії. Деякі з них, а особливо хотілося би відзначити „”Лента за лентою”, „Там, під львівським замком” та „Буде нам з тобою що згадати...” варті екранізації у вигляді повнометражних українських кліпів, навантажених уривками з „Атентату”, „Останнього бункеру”, „Залізної сотні” та інших національних есхатолічних кіномотивів.
Кілька разів повторюються замовляння на кшталт „Ми українці, це наші герої!”, „Присвячується нашим героям”, „Ми пам’ятаємо вас!”, „Слава Україні! Героям Слава!”, надихаючи на повноціну медитацію поціновувачів вітчизняної рок-музики та адептів українського визвольного року.
Серед мінусів варто відзначити згадування про „Реформи і порядок” та „Народний Рух України”, оскільки реальна просвітницька робота, а музика її інструмент, зобов’язана не плутатися з партіями буржуазного або антиукраїнського спрямування, хоча це і особиста думка рецензента. Крім того досить непродуманим виглядає рішення розмістити на обкладинці обличчя Чубая, Кузьменка і Гери, замість очікуваного потужного піар-імпульсу у вигляді „української трійці” Коновальця, Бандери і Шухевича.
„Наші партизани” перший хоч трохи не маргінальний і відомий принаймні у вузьких колах проект Українського Визвольного Року (варіант УБН – Український Бандерівський Рок). Не було концертів на підтримку альбому, хоча очевидці стверджують добре сприйняття публікою і очевидну потребу у дальшому просуванні проривного запису на терени української держави та окуповані сусідами бувші-майбутні українські землі.
Вітчизяний шоу-бізнес шаліє від Смердючки, цієї Музики Хохляцької Самоідентифікації, а українці Кубані, Холмщини і Придністров’я розмовляють російською (польською) і чекають таких подібних до народних - національні, піддіті під камуфляж вишиванки „Наших партизанів”, апробувати котрих на українській діаспорі значить визначитися з перспективністю подібної музики тут і зараз, пробудити в асимільованих забуті гени карпатських дідів і вийти з гетто колонізованого і колонізуючого українського шоу-бізнесу.
Всього один потужний і правильно позиціонований відеокліп на одну з трьох (хоча це знову особисті уподобання) вищезазначених пісень зробить значно більше ніж доробок більшості вітчизняних повалій і лорак.
„Наші партизани” лише початок хвилі, висоту котрої не варто перебільшувати, але яка повинна накрити берег, коли не з головою, то принаймні по груди (на сході і в Криму хоча б по гомілки).
Подібні проекти, гурти і виконавці з’являтимуться і надалі, переростаючи в українську „Федерацію бвани”, Рок Етнічної Ідентифікації і водночас визвольний і традиціоналістично, тобто правильно навантажений. На Заході маса гуртів грає всіма відомими стилями від «грайнд-кора» і «вікінг-рока» до антинегритянського білого репу, стверджуючи тим самим приорітетність спочатку свого: права жити на землі предків, вірити в своїх богів, говорити своєю мовою, а вже потім інтернаціоналізм.
Поза сумнівом саме переспівані колєгами по духу партизани - НАШІ, оскільки помирали за право жити на землі предків, вірити в своїх богів, говорити своєю мовою, а вже потім - інтернаціоналізм, і як співається в одній із пісень - „Бандера поведе нас до світлого майбуття!”. Чим не ленінська фразеологія? Мабуть тим що партизанська, українська, наша.
примітка:
записи пісень в МП3 Ви можете знайти на сайті МНК за адресою:
