„Революційний синдикалізм”. Найбільш серйозною подією у анархістському русі перших двох десятиліть ХХ ст. було виникнення (перш за все у Франції, Іспанії та Італії) потужного анархо — синдикалістського руху. Якщо твори Кропоткіна були спробою розвинути анархістську теорію з огляду на нові умови, то поява анархо-синдикалізму була новим кроком у тактиці анархізму, котрий поповнив арсенал його впливів новими інструментами, окрім пропаганди, терору і організації повстань.

Анархо — синдикалізму передувала поява так званого „революційного синдикалізму”. Тисячі рядових активістів соціалістичних і соціал — демократичних партій та профспілок, незадоволені опортунізмом своїх босів, котрі занадто захопилися парламентською діяльністю, почали виділятися в особливу течію, котра отримала назву „революційний синдикалізм”. У першому десятилітті ХХ ст. у синдикалістських профспілках Італії та Франції нараховувалося кілька мільйонів робітників. Ідеологами революційного синдикалізму стали Фернан Пелюц’є, Еміль Пуже та інші.

Головними принципами синдикалізму були аполітичність (неучасть в парламентській боротьбі за владу), антикапіталізм та антидержавність (антиетатизм), відмова від організаційного централізму і профспілкової бюрократії, позиціонування життєвої стихії і щоденної класової боротьби у злуці з відмовою від планування майбутнього суспільства. Оголошуючи себе позапартійними організаціями, революційні синдикати (профспілки) об’єднували в своїх рядах як соціалістів та соціал — демократів, так і анархістів, проте загальний радикалізм, організаційний федералізм та стихійний антиетатизм зближував їх радше саме з анархізмом, ніж з марксистськими напрямками. Революційні синдикалісти, об’єднуючи трудящихся за професіями розглядали себе як можливий „каркас” майбутнього бездержавного соціалістичного суспільства, а всезагальний раптовий страйк рахували найкращим і найдієвішим інструментом соціальної революції.

Оформлення міжнародного анархо-синдикалістського руху. Перша світова війна призвела до розколу синдикалістських профспілок на „захисні” та „інтернаціональні”. В цей же час народжується власне анархо-синдикалізм, котрий поєднав в собі інтернаціональні революційно — синдикалістські та анархістські елементи. У 1922 — 1923 р. було відновлено анархо-синдикалістський Інтернаціонал — Міжнародне Товариство Трудящихся, котре проголосило себе послідовником I-го Інтернаціоналу часів Бакуніна і об’єднало в собі іспанську Національну Конфедерацію Праці (Confederacion Nacional del Trabajo, СNТ), Союз італійських профспілок ((Unione Sindicale Italiana, USI), американську організацію „Індустріальну Робочі Світу” (Industrial Workers of the World, IWW), Аргентинську регіональну робітничу федерацію (Federacion Obrera Regional Argentina, FORA), Французську анархо-синдикалістську профспілку та інші, значно дрібніші організації. Одним з найкрупніших теоретиків анархо-синдикалізму був німецький революціонер Рудольф Рокер.

Треба відзначити, що а анархо-синдикалістських профспілках побутували і часом суперничали різноманітні анархістські напрямні: для одних анархо — синдикалізм був лише способом (зв’язок з народними масами, їх самоорганізація через синдикати і втягування в боротьбу через страйки), а анархічний комунізм штибу Кропоткіна — метою; інші ж анархо-синдикалісти розвивали бакунінську теорію колективізму, виступаючи за передачу підприємств у власність трудових колективів і за принцип розподілу не з огляду на потреби, а з огляду на працю. Нарешті, для іспанських анархістів з CNT характерний широкий „анархізм без епітетів”, котрий мирно сполучав у собі різні тенденції і напрямки і котрий не визначав наперед форми майбутнього суспільства.

Досить цікаву ідеологію проповідувала аргентинська FORA, котра була однією з перших організацій серед анархістів, виступивша проти не лише капіталістичного та державного ладу, але і проти індустріалізму, котрий породжує їх і відновлює у суспільстві відносини ієрархії та конкуренції. Марксистському боготворенню індустріального розвитку та „залізних законів” економіки провідний теоретик FORA Еміль Лопес Аранга протиставив „твердження, згідно якого велике значення має процес етичного розвитку народа”. Люди — це не лише гвинтики в індустріальному механізмі; необхідно боротися проти „суспільства — фабрики”, котре руйнує традиції общинного самоуправління, колективізму і солідарності і котре перетворює людей на розрізнені та атомізовані маріонетки, в деталі величезної машини, заснованої на ієрархії та конкуренції.

Еміль Лопес Аранга писав у одній зі своїх статей у 1920-і роки: „Ми хочемо сказати.., що можна зруйнувати всю соціальну організацію, знищити історичну державу, експропріювати буржуазію і ліквідувати приватну власність, проте подібні зміни не обов’язково тотожні повному занепаду капіталізма. Росія дає нам приклад виживання капіталістичної організації після поразки буржуазії... Ось чому головне питання сьогодення: чи можна прийти до анархічного комунізму через капіталізм? Жоден анархіст не підтримуватиме такий абсурд. Для того, аби розробити етичні та економічні основи суспільства, необхідно, перш за все зруйнувати у трудящихся дух і звички рабства, культ законів і поваги до носіїв авторитету”.

Досягнувши величезного розвою у першій чверті ХХ ст., анархо-синдикалізм перетворився у головну течію анархізму, котра мала власне уявлення про способи і методи боротьби з капіталізмом і була здатна запропонувати реальну альтернативу більшовицькому тоталітарному „соціалізму”. Анархо-синдикалістські профспілки були дійсно масовим робітничим рухом, об’єднуючим у своїх рядах мільйони трудящихся у різних країнах світу. Проте загальнополітична ситуація, котра склалася у 1920-30-і роки, була не на користь анархо-синдикалістів, котрі були змушені боротися на кілька фронтів одразу: проти капіталістичної системи, сталінських компартій і фашизму, який підняв голову у низкі європейських країн. Зі встановленням фашистської диктатури спочатку в Італії у 1923 році, а потім і в деяких інших країнах, більшість місцевих анархо-синдикалістських профспілок і організацій (таких, як USI, FORA, а пізніше і CNT) були розгромлені у 1920-30-і роки.

„Анархо — синдикалістський ухил” в РКП (б). Під час жовтневої революції і громадянської війни певна частина анархістів приєдналася до більшовиків, вбачаючи у них „товаришів по революції” (в їх числі такі відомі люди, як Чапаєв, матрос Желєзняков, Д.Фурманов, Г.Котовський та інші). Більшовики розглядалися ними як головна сила революції. Проте після перемоги більшовиків у громадянській війні постало питання мирного будівництва нового життя, котре викрило великі суперечності всередині самої Російської Комуністичної партії (більшовиків). З’ясувалося, що більшовицька партія не мала жодного уявлення (а тим більше конкретної програми) стосовно шляхів побудови нового, соціалістичного суспільства.

„Внутріпартійна” дискусія почалася про роль профспілок у будівництві соціалізму. Натхненниками дискусії була так звана антипартійна група „Робітнича опозиція” (Шляпніков, Медвєдєв, Колонтай і інші), які висунули лозунг передачі управління всім народним господарством „всеросійському з’їздові виробників”. „Робітнича опозиція” рахувала найвищою формою організації робочого класу профспілки, а не партію. Такий підхід був цілком анархо-синдикалістським, з огляду на свою сутність.

Проте керівництво РКП (б) і особисто В.Ленін виступили з різкою критикою „робітничих опозиціонерів”, звинувативши їх у „підриві керуючої ролі партії у будівництві соціалізму”. На Х з’їзді РКП (б) у 1921 році була прийнята резолюція „Про синдикалістський і анархістський ухили в нашій партії”, котра засуджувала „Робітничу опозицію”. З’їзд визнав пропаганду ідей анархо-синдикалізму несумісною з членством в компартії і закликав до рішучої боротби з цим ухилом. Більшість прихильників „Робітничої опозиції” пізніше були виключені з партії, а її лідери заслані (це був перший випадок внутріпартійних репресій, котрі за Сталіна ввійдуть у „норму” і набудуть жахливих розмахів”).

До кінця 1920-х років у СРСР існувало анархо-синдикалістське видавництво „Голос праці”, котре випустило у світ велику кількість анархістської літератури. Проте з приходом диктатури Сталіна більшість анархістів було репресовано. Останнім осередком „легального” анархізму був музей Кропоткіна і громадський кропоткінський комітет, який діяв при ньому; проте, у середині 1930-х років кропоткінський музей зачинили, а анархістський рух в Росії на півстоліття знищено.

джерело: Павлюк Коновальчик „Коротка історія анархізму”

переклад М.Мазепи, „Бриколяж — Київ”