Бандерівський ген притаманний галичанам, а махновський — новоросам. Століття імперського панування по-різному вплинули на ці регіональні спільноти. Вже зараз можна говорити про не просто регіональний, але значною мірою субетнічний, тобто такий, що здатен прагнути до власної, окремішної від аморфної української, державності.

Дивлячися на них задаєшся нав’язливим і не новим питанням на кшталт — а кому ж, власне кажучи, все-таки потрібна поділена на олігархічнві вотчини, феодалізована і знедолена „Велика Україна”? Кримчанам? — ні, вони плекають російські, татарські, турецькі, таврійські, а відтак і антиукраїнські шляхи. Свою донецьку ідентичність відстоюють жителі шахтарського регіону; новоросійську — в Одесі і Миколаєві; „рай по Збруч” — галичани; концепцію „Срібної Русі” — мешканці Закарпаття, а ще є хохли, малороси, поборники „вєлікой і нєдєлімой”, атлантисти, євразійці, панславісти і інші, ті, хто логічно протистоїть нашому можливому вже українському буттю.

Справжній український націоналіст, як і справжній український анархіст ніколи не був антисемітом чи русофобом, йому не притаманні пронацистські та расистські погляди, він ніколи не опуститься до шельмування чужих буттів і все це незважаючи на творений віками і остаточно легітимізований вже у незалежній Україні образ націоналіста — тільки нациста, людини, одержимої ксенофобією.

Розглядаючи дану проблему, а найголовніше — шляхи виходу з цієї майже патової ситуації слід відзначити кілька основоположних принципів сучасного українського націоналізма, а саме:

По-перше, я уповноважений стверджувати, що ні сучасні патріоти, ні їхні попередники часів Другої Світової війни ніколи не прагнули чужого, лише затримати і відтворити спочатку своє, а потім і свого етнічного колективу, віками нищене предковічне „Я”; в цьому, поза сумнівом, великий і неоціненний плюс;

По-друге, і це вже мінус — ніхто не знає, в той час як владні ідеологічні установи не навантажують населення потрібною інформацією, що український, навіть етнічний, а не громадянський патріотизм це не лише західноукраїнська генерація з її квінтесенцією в образах героїв визвольних змагань. Ніхто не ставить під сумнів святість їхніх останніх слідів, набоїв і слів молитов, але погодьтеся, шановні громадяни — наддніпрянці (от ми і визначили, на випадок сховатися свою „справжню ідентичність”) що жити так далі не можна!

Не можна тому, що жителі Півночі, Півдня і Сходу, а разом з ними і наші з Вами сусіди-наддніпрянці ніколи не поставлять пам’ятника воїнам УПА і завжди докорятимуть нічого не вартим прізвиськом „бандера”.

Як, властиво лівий націоналіст я переконаний у нерентабельності експлуатації націоналістичної тематики у її галицькому наближенні, оскільки похідні групи ОУН так і не досягли бажаного результату, чого не скажеш про імперський механізм пропаганди і зомбування населення.

Я переконаний у потребі відмови не лише від нефункціональних сьогодні теорій традиційного інтегрального націоналізма, проте, в першу чергу, від однозначного ототожнення слова „націоналіст” зі словом „бандерівець” і поступову переорієнтацію національного дискурсу на площину соціальних питань та відтворення у народній пам’яті образів Шумського, Волобуєва, Хвильового, Мазлаха і інших героїв лівого національного опору.

В умовах тотального зубожіння соціальна риторика зглажує регіональні кути, витворює нові міфи і канони національної поведінки, вона радикалізує в обох (в т.ч.в національному) напрямках громадську думку, адже робітничий клас і в Африці бідний, а різниця між франківсько — донецькими заробітчанами у Москві лише у наголосах на різні склади.

Тільки одностороння переорієнтація українського націоналістичного середовища дозволить уникнути регіональної прірви на ідеологічному рівні і витворити спільну для всієї (вільної від різновекторних регіональних ідентичностей) України національну революційну платформу.

А тоді вже ставте пам’ятники Степану, десь напроти аналогічного Миколі, замість Леніна і перед Бесарабкою.

Монументи Бандери і Скрипника ідеально доповнюватимуть один одного.