П'ятого-шостого травня 2004 р. довелося мені побувати у Києві на конференції « Наукова спадщина Маркса і сучасні соціальні процеси ». Організаторами конференції виступили Державний політехнічний музей (колишні майстерні КПІ, де, до речі, у 1907-1909 рр. працював знаменитий авіаконструктор Сікорський) та факультет соціології Національного технічного університету «Київський політехнічний інститут».

Вперше про проведення конференції я дізнався на сайті КПРФ ( www.kprf.ru ), і оскільки ця тема мене цікавить, та й рівень конференції обіцяв бути доволі високим (вона мала статус міжнародної), то я, хоч і з деяким запізненням, надіслав свої матеріали Леоніду Олександровичу Гріффену, директору вищеназваного музею.

Слід зауважити, що саме він і був головним організатором. Сам Л. Гріффен  — доктор технічних наук, автор кількох книжок з теорії сучасного марксизму, прихильник соціалістичного шляху розвитку. Мені він видався найвиваженішим з «зачинщиків турніру», мудрою і толерантною людиною. Це враження у мене склалося мало не з самого початку знайомства, і збереглося до кінця конференції.

Щодо інших учасників, то перших двох я помітив біля дверей Політехнічного музею десь перед дев'ятою ранку. Один з них — старший чоловік низького зросту, пригнутий до землі розпухлим портфелем брежнєвських часів і синьою югославською торбою. Він виявився товаришем Красулею, секретарем з ідеології якогось районного осередку КПУ Харківської області. Про нього можна було сказати, що це людина, яка нарешті здійснила свою мрію — стати секретарем, та, на жаль, ця мрія нині девальвувала, і не дає ні «Волги» з шофером, ні спецталонів, ні ще купи різних благ. Проте секретар. Важко сказати, чи йому вже так потрібна та «Волга» з шофером, швидше чоловік так самореалізувався. На конференцію він приїхав без попереднього узгодження і привіз амбіційний виступ. Виявилося що тов. Красуля, за його виразом «взял и интегрировал 10 непререкаемых положений марксизма». Загалом, чоловік видався мені «безобидным» у всіх значеннях цього слова. Намагався говорити російською, хоч це, як і у більшості учасників конференції (крім гостей з РФ) у нього зле виходило. Зі мною говорив українською.

З ним був ще один типаж. Чолов'яга невизначеного віку, без амбіцій та доповіді, зате з двома золотими «фіксами» замість передніх зубів. Чимось він навіював образ такого собі запорожця-голодранця, козацької босоти. Він гарно виконував при тов. Красулі роль Санчо Панси, подекуди несучи синю югославську торбу з порожньою пластиковою тарою. Ці двоє людей були привітні, викликали таку собі симпатію, змішану з добрячою часткою гумору.

Побачивши цих двох посполитих, я занудьгував при думці, що вся конференція буде схожа на першотравневий мітинг у Бруньківцях… Зрештою чимось воно таки нагадувало той мітинг, але були і прикольні моменти. Та про все по черзі.

Конференція проходила у головному корпусі бібліотеки КПІ. Цей будинок хоч і не шедевр радянської архітектури, але творчий замисел якийсь у його будівельників був. Ззовні здається, що будинок має 3 або 4 поверхи, а всередині — аж 7! Підніматися на верхні поверхи слід по спіралі, всередині залишається купа місця. Самі зали бібліотеки туляться біля стін, площу розподілено у найкращих традиціях «неекономної» радянської економіки — у коридорах з колонами можна танцювати, а зали для читачів — маленькі. Восени 2000 р. я тиждень працював у «бібліотеці Вернадського». Мабуть, їх будував той самий архітектор, але на час будівництва другої бібліотеки трохи витверезився, і «бібліотека Вернадського» вийшла трохи кращою та зручнішою.

У вестибулі бібліотеки КПІ близько 10 год. ранку розпочалася реєстрація учасників (намічена, згідно програми, на 9 ранку). Біля столика реєстрації крутилося кілька осіб різного віку, роздивляючись програмки та книжки Л. Гріффена, виставлені для вільного доступу. Раптом до стола підбіг дебелий чолов'яга у чорних штанах, сірій футболці і з масивним золотим ланцюжком. За ним «трусцой семенили» двоє молодих людей. Цим чоловіком виявився сам декан факультету соціології КПІ Борис Володимирович Новіков . Добігши столу, він рвучко вихопив зі свого портфеля купку червоних книжечок під назвою «Почему Россия».

Вже анотація на другій сторінці його книжки примусила згадати підручник з психіатрії: «Почему Россия — да потому, что «дожди косые». Крім того, на кожній сторінці книжки виявилося підозріло багато виділень у формі БАГАТЬОХ курсивних і жирних» букв у різних комбінаціях. Більш детального розгляду цей витвір інтелектуальної потуги київського декана безумовно заслуговує, але про це далі.

Врешті-решт, до 11 год. так-сяк попідтягувалися учасники конференції, і бал було розпочато. Відкрив конференцію Леонід Гріффен. Вступного слова як такого він не виголошував, оскільки учасникам було роздано його невеличку, на 2 сторінки статтю у марксистському журналі «Что делать?» Стаття, незважаючи на свій об'єм, була дуже змістовною, і нагадувала сентенцію, яку виголосив хтось з ведучих конференції: «Чим більше людині є що сказати, тим менше їй потрібно часу». Зокрема, Леонід Гріффен пише, що нині в Україні класичного марксового капіталізму немає, і бути не може, адже «всі ці роки йде «спрацювання» засобів виробництва», накопичених поколіннями радянських людей, і саме за рахунок некомпенсованого переносу їх вартості на товар в основному жирують наші «капіталісти». Вже тільки ця фраза, яка співпадала з моїми власними спостереженнями, і якої годі було почути з уст т.зв. «українських комуністів», які присвоїли собі монополію на марксизм та взяли ходовий «бренд», вселила у мені повагу до цього скромного чоловіка. По мірі прочитання тексту я знаходив підтвердження своїх думок, нові формулювання і ідеї, а не затхлі гасла про брєжнєвське благополуччя і «как всьо біло хорошо»…

Та все враження від короткого виступу Л. Гріффена зіпсував співорганізатор, яким виявився той же Новіков. Доповідь з гарною назвою «Творча спадщина Маркса у вимірах сучасності (філософський аспект)» була замінена на мітинговий виступ, де з лайном був змішаний Ющенко, покійний Чорновіл, а також було сказано кілька похвальних слів на адресу Медведчука і Януковича. які повинні Ющенка «поховати». Справа навіть не в тому, що мої політичні погляди відмінні від поглядів Новікова. Сам спосіб, у який він висловив свої ці переконання, був настільки гидким, що… Мені хотілося б вислухати аргументи чоловіка з професорським званням, хоча б справедливі докори Ющенку за союз з олігархами, за непослідовність в опозиційності, чи хоч якість аргументи. Проте…

Незважаючи на те, що ведучим мав бути Л. Гріффен, Новіков зі старту «захопив мікрофон». Перебиваючи доповідачів (часто поважних і старших «товаришів» ) ледь на кожному слові, він у другій частині засідання договорився до того, що «тепер виступатиме інтелектуальний плебс», маючи на увазі під плебсом кандидатів філософських та інших наук, а заодно і завзятих любителів поговорити про марксистське вчення, доморощених інтелектуалів. Такий спосіб поводження з аудиторією довів когось з учасників старшого віку до голосних істеричних вигуків.

З числа заявлених на участь, більша половина (десь 60%) іменитих гостей не завітала. Відсутніми були такі мамонти марксизму як Олександр Алимов , академік НАНУ, доктор економічних наук. професор, професор, доктор філософських наук Віктор Вазюлін , професор, д.ф.н. Давид Джохадзе та ряд інших. Не приїхало і багато з тих, кого Б. Новіков охрестив «інтелектуальним плебсом».

Загалом, всіх учасників конференції можна було поділити на 3 великих групи. Перша — це, безумовно, організатори, як вже згадувані Л. Гріффен , Б. Новіков , а також спіробітники КПІ ст. викладач Василь Піхорович (він же — заступник гол. ред. журналу «Марксизм і сучасність»), доцент Василь Терещук (колишній народний депутат ВРУ), а також гол. редактор «Марксизма и современности» Таміла Йосифівна Яброва , дуже колоритна жидівська відьма з вірлячим профілем, затята сталіністка.

Другу групу формують імениті гості конференції з Верховної Ради України, Росії (вчені та народні депутати) та один діяч Комуністичної партії Греції на прізвище Вагінас . Зокрема, слово мали нар. деп. України, член фракції КПУ Микола Шульга (доктор соціологічних наук, проф., зам. директора Інституту соціології НАНУ), депутат ВРУ від КПУ В. Роєнко , проф. Михайло Васильович Попов (Санкт-Петербург), депутат російської Держдуми від РКРП (Російська Комуністична Робітнича Партія) товариш Олександр Черепанов з Тюмені.

В третій групі були всі ті, хто не був ні організатором, ні іменитим гостем, що зумовлювало і ставлення організаторів до них. Хоч у цій групі були «и стар и млад», від професорів, заслужених докторів, кандидатів до марксистів-любителів, ніхто з цими учасниками особливо не рахувався. Їх переривали на півслові (хоч самі ведучі іноді заряджали півгодинні монологи), мало не виганяли з трибуни.

І ще. Важливим буде і інший поділ. Відчувалося дуже сильно те, що дехто з учасників колись був дуже сильно зав'язаним у партії, і зараз займає непогану синекуру у вигляді посади завкафедри, декана чи ще якоїсь, головно в освіті чи науці. Саме ці люди були найбільш огидними. Від імені Ющенка у них аж піна з рота йшла, тоді як про Кучму і Януковича в них лише були позитивні відгуки, чого не скажеш про інших учасників, рядових комуністів чи «співчуваючих». Був один кадр, який відкрито виступив за те, щоб Симоненко не висував своєї кандидатури, а віддав свої голоси Ющенку. Ще один з виступаючих, майстер зміни з Маріупольського заводу ім. Ілліча заявив, що Симоненко і КПУ витирають об робітників ноги. Не дивуйтеся, що ця конференція, ніби теоретична, була настільки насичена дискусіями (чи сварками) на конкретно-політичну тематику. Якби це було не так, може й не було б цікаво туди їхати. Бо, якщо чесно сказати нічого нового з теорії марксизму я для себе не дізнався, а от про настрої серед ліво-настроєних товаришів дізнався багато.

Дійсно, більшість теоретичних виступів були дуже нецікавими, якщо не сказати тупими.

І ще. Офіційною мовою конференції була російська. З організаційних питань я звертався до Гріффена, Піхоровича та Терещука українською, і вони відповідали мені так само. Це приємно відрізняло цю конференцію від «Макдональдсу» що біля київського залізничного вокзалу, де продавець довго не могла второпати, що такого я їй сказав.

Більшість виступаючих була з України, і мене веселила як їхня вимова, вживання слів, так і побудова речень. Особливо мені сподобалося, що депутату від КПУ Роєнку було настільки важко говорити російською, що він раз по раз збивався на українську. Як, до речі, і ярий «москвофіл» і росіянин від народження Новіков. Що б там не казали, а хоч якість плоди українізації є. Хоч якісь.

Дуже гарною російською говорив петербурзький професор Попов. Толєрантно, не збиваючись до новіковських «лохів», «блядів», російський марксист ніби грав на гарному інструменті.

Повертаючись до доповідей. Новіков, як вже було сказано, крім мітингових фраз, спромігся заявити, що тепер більшість колишніх марксистів-чіста-в-свайо-врємя-крутих-учьоних працюють на радіо «Свобода», «Голос Америки», або ж (як якийсь Бистріцкій) «держат соросовский общак». Хотілося запитати Новікова, (дія ж відбувалася у Києві): а ким був Новіков «до революції»? І що, посада декана факультету соціології НТУ КПІ така вже погана? То чому б не піти у відставку, висловивши протест проти «соросів» і «рухляді»? Навіщо служити ненависному режиму, та ще й на передовому краї — в освіті, і не десь вчителем у селі, а в керівництві провідного вузу? Згодом Новіков ще ображався, що його потурили з керівництва КПУ і грозився піти з партії зовсім, залишившись «безпартійним більшовиком». Піти з КПІ, очевидно, важче, ніж КПУ. Хоч і різниця в одній букві.

Що ще закономірного здивувало. Комуніст і марксист Новіков був просто в захваті від Володимира Путіна. Режим, який просто до нігтя притиснув комуністів в Росії, віддав все олігархам, показово «пресуючи» лише окремих з них, режим, який збирається приватизувати навіть залізницю і цинічно відбирає в людей житло за т.зв. «реформою ЖКХ», режим, який забороняє або ж сильно обмежує можливість проведення мітингів, страйків, будь-які виступи росіян проти утисків влади або нової буржуазії, режим абсолютно бонапартистський, видається Новікову мало не правлінням месії. Дивно, але російські депутати і вчені на ці його слова промовчали. А може і не дивно? Лімонова ж у залі не було.

Найбільш філософським моментом виступу Новікова був вираз «діалектика — це бачити одночасно з окопа і з Кремля». Це був останній цв'ях. Якби Маркс почув про таку діалектику, то перевернувся б у труні на своєму лондонському цвинтарі.

Другим виступав нардеп Микола Шульга. Тема звучала як «Соціальна структура сучасного українського суспільства і проблеми формування самодостатніх соціальних груп». Хоч цей товариш (більше схожий на пана) і є заступником директора Інституту соціології, цифри і факти, які він приводив, новизною не вражали. Він підтвердив і той відомий мені факт, що результати останнього перепису в Україні ретельно приховуються. Наводячи дані різних соціологічних опитувань, він помітив, як на його думку величезну суперечність між тим, що більшість опитуваних негативно ставляться до економічних реформ, і зокрема, до приватизації, і позитивно — до підприємництва. Невже товариш депутат не розуміє, що підприємництво — це не те що олігархи, і що олігархи і приватизація — це не підприємництво. Невже ніхто з них не читав хоча б Ноама Хомського, який чітко пише, що «капіталізм .. який склався в ХХ ст. був задуманий для того, щоб зруйнувати будь-який індивідуальний, і втому числі підприємницький капіталізм»? (Хомский Н. Класовая война (интервью с Дэвидом Барзамяном). Москва: Праксис, 2003. 336 с. С. 44) І це комуніст, марксист, заст. директора Інституту соціології НАНУ! Він не може зрозуміти, що не торговець на базарі, людина, яка, опинившись у свій час без роботи, змушена виживати, ведучи свій бізнес як експлуатацію самого себе, своїх родичів і, тільки зрідка, чужих людей — це не ворог комуністів і КПУ зокрема. (Звичайно, якщо КПУ дружить з олігархами і голосує за приватизацію, то вона мусить боротися хоч проти якихось буржуїв. Хоча б базарних. І хоча б на словах.)

Після нього виступив проф. Попов з Санкт-Петербурга. У його словах відчувалося приниження програшем виборів до Держдуми і виборів президента в Росії. Будучи, очевидно, начитаною людиною (за його словами, він перечитав всього виданого Леніна), і дійсно орієнтуючись у працях Маркса, Леніна, він таки знайшов у собі сили не вихваляти існуючий путінський режим, а назвати його катастрофою для Росії, і навіть гірко пожартувати на тему спільності назв блоку «За ЄдУ» та «Єдиная Россия» — останній йому вимальовується як «едим Россию».

Суть виступу Попова зводилася до того, що тепер, після поразки на виборах, комуністи повинні згадати слова Леніна про те, що не можна орієнтуватися на парламентські методи боротьби. На думку Попова, комуністи повинні йти в маси, проводити активну роботу в колективах, профспілках. Міняти свідомість народу, оскільки, за його словами, в буржуазному суспільстві голосують за буржуазні партії, і виграти на буржуазних виборах комуністи можуть тільки тоді, коли стануть опортуністами. Відповідно, чим більше голосів набирають комуністи на виборах — тим більше вони ревізіоністи, які прагнуть сподобатися. Вихід є. Цим виходом є формування на базі підприємств робітничих рад. Головною помилкою радянської влади було те, що ради формувалися територіальним голосуванням, за підказкою чи вказівкою згори, а не в трудових колективах, як це було при початках влади Рад. А вже ці, вибрані колективами ради повинні поступово переймати всю повноту влади, робити революцію.

Виступ Попова дозволив мені зробити кілька важливих висновків. По-перше, якщо вже видатні російські теоретики лівого руху здатні на такі відверто народовольсько-утопістські плани як «ходіння в народ», на ревізіонізм в смислі схиляння до мусолінівського синдикалізму (а вибори депутатів від колективів і корпорацій це практика фашистської Італії) врозріз з думками Леніна про тимчасовість виборів рад у колективах і переходу до територіальних виборів (закріплених у сталінській конституції), то лівий рух в Росії справді зазнав сильної поразки. І, по-друге, у цього лівого руху в Росії залишаються, як і в народовольців, три шляхи — піти в народ (що було б дійсно благородно, і, можливо, допомогло росіянам боротися з режимом), займатися створенням теоретичної бази (головно, за кордоном), а також піти в підпілля.

У грецьких комуністів, яких на конференції репрезентував згадуваний Еліас Вагінас зовсім інші проблеми. Вони борються, як стало зрозуміло з його виступу, головним чином проти ТНК, які душать національний грецький капітал через ЄС, у тому числі через т.зв. допомогу ЄС. Він зробив цінне спостереження, яке є загальновідомим, і яке у свій час ще висловив Олександр Мороз з трибуни ВР (про те, що неможливо знайти країну, яка б оздоровилася за допомогою позик в МВФ чи ЄБРР), а саме, що т.зв. інвестиції ЄС в Грецію пов'язані з такою купою застережень, що майже у повному обсязі повертаються до ТНК головних членів ЄС, залишаючи Греції хіба що великий зовнішній борг та негативне сальдо торгового балансу, а паралельно знищуючи місцевого дрібного виробника, особливо сільськогосподарського. Крім того, марксистську суперечність між працею і капіталом ще важче подолати, якщо капітал не те що іноземний, а транснаціональний. У той же час підприємства, монополія, ТНК народжуються таки у національних державах, і саме за допомогою цих (конкретних) держав просуваються на світовий ринок, гасячи спротив інших підприємств, цілих урядів, профспілок.

Змінилися форми експлуатації. Розвиваються лише ті області, які приносять найбільший прибуток, інвестор може повісити замок навіть на підприємстві, що приносить прибуток, якщо побачить можливість ще більших прибутків у іншій країні.

Е. Вагінас повідомив присутнім, що у середовищі лівих Європи зріє ідея створення т.зв. Анти-неоліберального блоку, проте компартія Греції — проти, оскільки боїться перетворення цього блоку на контролюючий орган ЄС над лівими.

Все у доповіді Вагінаса виглядало розумно і гладко, якщо б не його «плач ізраїлів» за померлим СРСР і радянським соціалізмом. Невже цей товариш з Греції не розуміє, що СРСР був таким самим імперіалістом, як і ЄС, але прикривався не інвестиціям, а танками і концтаборами? Мені аж шкода стало, що не було радянської медалі за визволення Афін, що радянські танки не стояли у Фесалоніках. Грецію врятувала Британія. Черчіль у Тегерані та Ялті зумів домовитися зі Сталіним. Інакше тов. Вагінас не співав би півником лагідних заупокійних СРСР і радянському соціалізму. Пізніше, під час дискусії, коли мова зайшла про Латвію, він жорстко виступив проти того, щоб цю країну прийняли в ЄС, коли 25% її населення не мають права голосу. І каже, мовляв, не дивно, що там росіян називають окупантами, якщо радянська система була така добра що нібито колишньому есесівцю після таборів дозволила працювати сільським вчителем, а його діти тепер керують Латвією. Во чувак! Для нього пустим звуком є те, що у післявоєнні роки 30% латвійців було піддано репресіям, в т.ч. і масовим розстрілам. І йому наплювати на те, що колишні службовці НКВД, які вбили тисячі українців (масові захоронення на кшталт Дем'янового Лазу знаходять досі), живуть у найкращих районах українських міст на найбільші в Україні пенсії, а їх діти обіймають керівні посади і займаються крупним бізнесом! Мабуть, він про це знає, як і про ГУЛАГ, але про це йому чомусь не хочеться згадувати, особливо якщо взяти до уваги ті щедрі грошові подарунки, які робив СРСР братнім західним компартіям. (Проте це не врятувало ні СРСР, ні західні компартії). Промовистий факт: за вказівкою з Кремля Компартія Греції у післявоєнні роки спрямовувала свою критику виключно проти грецького уряду, але не проти Великобританії, яка взялася до відкритого грабунку країни, оскільки між СРСР і Великобританією в Ялті було підписано секретний протокол, за яким вплив на Грецію між цими країнами розподілявся як 10 проти 90 (Xydis Stephen G. Greece and the Yalta declaration // The American Slavic and East European Review. 1961. Vol. 20. #1. P. 6-24. P.11).

Василь Піхорович , наступний виступаючий, здається, знає, у чому секрет порятунку.

Тема його доповіді співпадала з статтею, опублікованою перед тим журналом «Марксизм и современность»: «Невостребованная альтернатива рыночной реформе 1965 года. К 80-летию со дня рождения В.М. Глушкова». Мені довелося спочатку прослухати доповідь, а потім перечитати саму статтю (більш інформаційно наповнену). Тому враження про доповідь було першим.

Секрет порятунку соціалістичної економіки, на думку В. Піхоровича полягав у тому, що товарно-грошові відносини, які побутували в радянській економічній системі, слід було замінити на нетоварні. Замість децентралізовувати економічну систему, слід було навпаки, ще більше її централізувати, посилити контроль за кожною її ділянкою. Саме з цією метою видатний радянський кібернетик В. Глушков пропонував запровадження «Общегосударственной автоматизированной системы управления хозяйством» (ОГАС), яка, на думку Піхоровича, мала б вирішити всі економічні проблеми. Проте радянське керівництво в середині 60-х не пішло на запровадження такої системи через її космічну вартість, а провело т.зв. «реформу Косигіна», яка все більше відкидала радянську економіку до ринкової стихії. Доповідач, намагаючись пояснити суть ОГАС, розповів аудиторії, що «сходить телевізор з конвеєра — гоп, а Москві вже про це знають». Відповідно, у мене склалося враження, що головною метою запровадження такої системи було «щоб в Москві про все знали», і, відповідно, могли приймати правильні рішення. Якщо узагальнити, то, на думку Піхоровича, всі проблеми соціалістичної економіки полягали в тому, що керівництво «наверху» не знало достеменно, що робиться внизу, і, не маючи точної і детальної інформації, не могло добре планувати. З цієї ситуації було два виходи — дати більшу самостійність підприємствам, кинути їх у соціалістичний ринок, зробити прибуток основним показником роботи підприємства, що і було зроблено, або ж зробити величезну автоматизовану сітку по збиранню інформації, її узагальненню, і, відповідно, всі рішення приймати централізовано, виходячи з цієї інформації. З часом ОГАС повинна була зліквідувати і готівкові гроші.

Якщо сказати чесно, то доповідь викликала у мене тільки посмішку. Планове соціалістичне господарство, на мою думку, було раціональним тільки щодо певних галузей, зокрема машинобудування. Дійсно, якщо є план будівництва промислових підприємств певного профілю, можна точно сказати, скільки під них треба виготовити верстатів з точністю 100%, без перевиробництва. Але як визначити, який верстат ефективніший? Якщо є два експериментальних зразки, а кошти для провадження є тільки на один, хто вирішує, який виготовити? ОЕМ не дасть відповіді на таке запитання. На нього відповідь все одно дають люди, а люди часто помиляються.

Суперечність була закладена вже в самій суті доповіді. Доповідач виголосив, що правильно було в соц. системі всі рішення, до найдрібніших, планувати «згори», а не «знизу». Але ж саме так і було поховано ОГАС: «Одной из главных причин торможения оказалось непонимание важности этого дела руководителями разных уровней». Як би не була налагоджена система збору інформації і тотального контролю, чим більша концентрація прийняття рішень в одному місці, тим менше страхування «від дурня». ОГАС була черговою соціалістичною утопією, яка, при її впровадженні. витягнула б з соц. економіки величезні ресурси і дала б нульовий результат, що, можливо, швидше б поховало всіх «планувальників».

Ось один з прикладів утопічних думок В. Глушкова (який, попри це, був дійсно видатним ученим у своїй галузі): «Давайте условимся, что на личные счета в банке будут приниматься перечисления только от официальных организаций, выплачивающих людям вознаграждение за труд. Снять со своего счета наличные вы можете, но внести туда наличными нельзя... ...Если банк, будучи включен в систему автоматизированных безналичных расчетов, начнет принимать деньги только от официальных организаций, где люди получают зарплату, в этот кругооборот никак не могут попасть заработки частные и сомнительные. Декретно, в один день и час истребить все так называемые «левые» операции с деньгами невозможно. Но после предложенной меры обращение их замкнется в своем ограниченном кругу. Из первого «официального» круга, что ли, круга обращения во второй деньги переходить могут — достаточно вам снять часть своего заработка с банковского счета, а вот из второго круга в первый они уже никогда не вернутся».

Безготівкові операції між приватними особами існують на Заході вже давно. Проте це не зменшило кількість зловживань, а тільки збільшило. На кожну схему контролю знаходяться ще більш витончені схеми ухилення від цього контролю. Особливо, якщо зловживання, як це було в СРСР, найбільші не «знизу», а згори» — достатньо згадати перебудовні історії про керівників середньоазійських республік.

Мислення Піхоровича у даному випадку є метафізичним. Запровадивши ОГАС, на його думку, можна було одним махом вирішити всі проблеми. Діалектикою, а тим більше марксистською діалектикою тут і не пахне.

Наступний доповідач —  С. Дорогунцов , член-кор. НАНУ (я і не підозрював, скільки їх у нас є) з темою «Суперечність між виробництвом і споживанням у вченні Маркса і стимули розвитку виробничих сил на даному етапі» виступав «ні про що». Запам'яталась лише фраза, що «у соціалізму не було економічних проблем». Загалом чоловік нагадував старого номенклатурника «не у дел», та з крутим вченим званням.

Доктор історичних наук з Чернівців Олександр Сич вже першою фразою схопив аудиторію за серце: «Как приятно снова сказать: дорогие товарищи, а не панове или еще как нибудь». Це нагадало мені ситуацію з однієї з американських молодіжних комедій, де латентний гомосексуаліст змушений був довго приховувати свою орієнтацію, але, нарешті, опинившись «серед своїх» вигукує: «як добре знову ходити в спідниці і не ховатися!». Цікаво, може хтось в Чернівцях забороняв йому говорити «товариші» і посилав за це до Сибіру? Так само, мабуть, ніхто не забороняв йому читати нову західну літературу мовами оригіналу, а не переповідати про франкфуртську школу з книжок Ю.В.Давидова, виступаючи (в тому числі) перед вченими мужами з темою «Марксизм у країнах Заходу в останній третині ХХ ст. (на прикладі США)».

Жіночка, яка вийшла на трибуну услід за Сичем, дружина заст. ред. газети «Комуніст», заявила: «Люди перестали трудитися, як же вони можуть прогодуватися?». Цікаво, хто в Україні перестав трудитися? Абсолютна більшість громадян України працює, часто змінивши місце роботи і професію, виїжджає за кордон, торгує на базарі. На відміну від тих, хто не працював колись (обкоми, райкоми, крайкоми), і жіночки, яка працює комуністкою.

З наступних доповідей слід відзначити к.т.н Г. Бородастова з виступом на тему «Логіка техніки і основи інноваційного навчання», який підмінив все це новим надзвичайно оригінальним класовим поділом суспільства на 8 станів: Виробників, Субвиробників, Виробників духовних благ, Субвиробників духовних благ, Посередників, Субпосередників, Управлінців і Субуправлінців, при цьому Виробники «кормлят всех». До кого ж тоді відноситься, скажімо, водій тролейбуса — до виробників, посередників чи управлінців, виступаючий не пояснив, так само як і те, як його теорія співвідноситься з марксизмом.

Престарілий Володимир Олексійович Ільюшин (к.ф.н., Київ) виголосив доповідь на тему «Трудова теорія вартості Карла Маркса», де зробив спробу розбити цю теорію. Новіков відразу не сподобав собі цього дідка, і висловився при людях «такой старий, а єщьо кандідат, сразу відно, што люді із нєго нє вишлі», — очевидно, «люди виходять» тільки з докторів та професорів.

Відразу за престарілим кандидатом на трибуну жваво вибіг учасник багаторівневого маркетингу, щодо якого я знайшов у своєму зошиті запис «повний екзальтований маньяк-самоучка». Лицар «Амвея» сказав, що наш порятунок — у кооперативах, і що у світі зараз приватної власності майже немає, є тільки акціонерна. А те, що акціонерна власність і є приватна, він навіть і не здогадується. Для мене було відкриттям, що серед багаторівневиків теж є прихильники комуністичного вчення.

Товариш Красуля з 10 інтегрованими положеннями марксизму свого виступу не закінчив, бо о 5 годині бібліотека зачинялася. Всі, хто ще не втомився, перейшли до будинку державного політехнічного музею, де мав відбутися т.зв. «круглий стіл» на тему «Теорія марксизму і практика соціалізму. Досвід і перспективи». «Круглий стіл» вийшов досить таки прямокутним. Слово знову намагався захопити Новіков, але його таки вигнали садити картоплю. Зате виступили кілька колоритних осіб.

Зокрема якась старша пані розпочала екскурс в історію своєї молодості, яку так нагло обірвав Горбачов з його перебудовою. На вигляд жіночці було десь під 60…Зрештою, що вона хотіла сказати, я так і не зрозумів. Товариш Мілюков , інший виступаючий, договорився до того, що нас врятує ... світовий уряд, який подолає кризу перевиробництва, «і скаже, кому і скільки споживати, і виробляти будуть не два трактори, а один, да и вообще, хватит нас кормили этими репрессиями и голодоморами, нужно уже и понимать что к чему». Молодий прищавий бльондин з Че Геварою на футболці заявив, що «если не коммунизм, то мы все погибнем».

Коли зайшлося про розпад СРСР, сказав своє слово Вагінас. На його думку (яку я передав раніше), СРСР був такий добрий, що давав колишнім есесівцям працювати в школі, то не дивно, що він таки розвалився. Піхорович при тих словах аж підскочив. Він доповнив Вагінаса тим, що колишній командир УПА Василь Кук в науково-дослідному інституті працював. «Вот какие мы добрые были!». Далі я вже сидіти не зміг. Від їхньої доброти починало тхнути.

Другий день конференції розпочався для мене зі знайомства з цікавим товаришем з Чернігова, Дмитром Кірієнком , шкільним вчителем, випускником Чернігівського педінституту. Ми говорили так, ні про що, аж поки мова не зайшла про розкопки. Він розповів, що у свій час брав участь у віднайденні радянського винищувача, що був збитий у 1941 р. при форсуванні німцями Десни. «Сволочи, эти местные жители. Весь самолет растащили на крышу, а оргстекло — на расчески!», — з болем у серці розповідав він. Звичайно, українські селяни повинні були зберегти той штурмовик для післявоєнного музею. Або й того більше — під час окупації музей збудувати і його там експонувати. Товариш Кірієнко насторожився, коли я запропонував його сфотографувати, повідомивши при цьому, що під час мітингів КПУ та інших масових акцій намагається ховати своє лице. До речі, дехто з учасників конференції теж ховав обличчя, особливо аспіранти з факультету Новікова. Чи то їм соромно було, чи то боялися чогось. Хтозна...

Після годинних пошуків приміщення, другий день конференції таки розпочався. Першим з темою «Діалектики — всезагальний метод наукового пізнання і прогнозування» виступив старий маразматик, ще той, з колишніх, товаріщ Гєрасімов Євген Миколайович (к.ф.н, м. Київ — 03058, вул. Ніжинська, 18 кв. 28, т. 408-12-89). Мабуть такий дядя колись читав істмат та історію КПСС моїм батькам. Тупий, як голландський дерев'яний черевик, який носили в'язні німецьких концтаборів. Більше й сказати нічого. Хто цікавиться — у мене є ксерокопія з текстом його доповіді. Можу дати прочитати.

Відразу за ним виступала молода зміна — камсамольци-дабравольци, а саме Толік Мельниченко , аспірант з ф-ту Новікова, той, що активно затулявся, коли я фотографував. «Відстрілявшись» (за виразом його наукового керівника Новікова) з темою «Маркс про перетворені форми духовного, чуттєвого і практичного буття», чоловік зробив собі галочку навпроти пункту «ваківська конференція» і благополучно змився з трибуни. Знав би ВАК...

«Філософські основи марксизму. Ілюзія їх загальновідомості». З такою темою виступила Ірина Муратова, член робочої групи оргкомітету конференції. Загалом, виступ мав раціональні зерна, адже більшість людей, в т.ч. комуністів вважають, що добре знають марксизм, плутаючи його в т.ч. з ідеологією ЦК КПРС чи брєжнєвською ковбасою. Насправді це не так.

Зате Борис Олександрович Ставровський , сивий, з екстравагантною борідкою дідуган, що виплив ніби з 20-х років минулого століття закликав своєю доповіддю: «Метод і праці Маркса — у практику». Перед тим два дні чоловік ходив з якимось плакатом, який він на другий день конференції таки наважився повісити за трибуною. Там були якісь таблиці результатів голосування за Кучму, Симоненка, Ткаченка, Мороза, Вітренко, а також купа алгебраїчних формул. Цей загадковий товариш, більше схожий на пана, але не через дорогий буржуйський костюм, як нардеп Шульга, а через імпозантний вигляд старого добродія так і не спромігся пояснити що це за таблиця і для чого вона вивішувалась. Самому розібратися в ній мені було годі, бо лінії на ній були надто тонкими, а кольори — занадто тьмяними. Виступ був таким же.

Не подумайте, шановні читачі, що я намагаюся якось очорнити конференцію, понизити її рівень. Ні, вона насправді була дуже примітивна. Я думав, що рівень нашого львівського університету низький, але те, що я почув з уст київських, чернівецьких, чернігівських гуманітаріїв, утвердило мене у думці, що наш львівський імені Франка ще може дати фору, як на виїзді, так і вдома. Неприємно враженим рівнем виступаючих був і Л. Гріффен. Ще у перший день конференції він закликав виступаючих виступати принаймні по темі. На другий день він навіть вже й зауважень не робив. По його обличчю було видно, що він чекав не такого від організованого ним заходу.

Проф. А.П. Гош , д.е.н., професор з Києва виступив з темою «Марксизм і традиціоналізм». Сама по собі тема дуже цікава, але було б ще цікавіше, якби вона була розкрита. Хоч кілька цікавих моментів у доповіді було. Зокрема, проф. Гош нагадав присутнім, що сам Маркс писав, що його політекономія — для Західної Європи. На моє питання, чи можна вважати з цієї точки зору Леніна і Мао ревізіоністами марксизму, доповідач не відповів.

Активно задавав всім питання і згадуваний вже пан Мілюков, який дорвався і до трибуни. Важко сказати, про що був виступ, швидше, ні про що.

Зате Дмитро Кірієнко, смаглявий чернігівський педагог з міцними зубами, начитавшись книги Кара-Мурзи «Радянська цивілізація», вирішив поінформувати публіку про переваги радянської політехнічної освіти над капіталістичною. Висловив цікаву думку, що результати освіти залежать не від фінансування освіти, а від умов життя як педагогів, так і учнів, від ситуації в суспільстві.

Найцікавішим доповідачем другого дня конференції (принаймні, тієї частини, яку я слухав, оскільки в 15.30 накивав п'ятами) був майстер зміни з маріупольського заводу ім. Ілліча тов. Теліченко , чолов'яга років тридцяти, на вигляд не дурень. Говорив тезово, по темі.

Перш за все, він зосередився на доведенні того, що марксизм, як теорія і практика, виявився непотрібним сьогоднішнім лівим партіям, особливо КПУ. Марксизм, якщо і існує в Україні та знаходить своїх послідовників, то це швидше секта, а не масовий рух. Марксизм не потрібний і робітничому класу. Як і через те, що робітники вважають його пережитком минулого, дивлячись у майбутнє, так і через те, що робітники його не розуміють, а навіть ті, що розуміють, не хочуть відстоювати свої права, оскільки знайшли своє місце в суспільстві — хто непогано заробляє на виробництві (на заводі ім. Ілліча — від 2000 до 3000 грн.), хто знайшов себе у підприємництві, а кому не до того — шукає дітям шматка хліба. Відповідно, КПУ спирається не на робітничий клас, а на людей, які ностальгують за СРСР і «соціалізмом», які багато втратили через розпад імперії, і сподіваються, що нинішні комуністи повернуть все це. А це, головно, пенсіонери. Це ж стосується і КПРФ та інших лівих партій. Більше того, КПУ на чолі з Симоненком витирає ноги об робітників, голосуючи за приватизацію, допомагаючи олігархам. Виступаючий бачить головну суперечність нинішнього світу не у суперечності між працею і капіталом, а у суперечності між транснаціональним капіталом і національним. На його думку, слід нині ставати на сторону національного капіталу, щоб іноземний капітал не захопив українські засоби виробництва і ринки, а вже потім тиснути на національний капітал. Щоправда, доповідач не зауважив, що наш т.зв. «національний капітал» — це не навіть не типажі на зразок Стіннеса, Круппа і Тіссена. Це медведчуки, суркіси, ахметови, пінчуки, григоришини, бойки — люди, які насправді не мають коренів, не мають національності, і відповідно, не можуть називатися національним капіталом. Більше того, побоюючись, що їхнє хитке становище може стати завтра становищем Ходорковського, вони активно розпродують приватизовані ними підприємства офшорним компаніям, вивозять капітал, за допомогою тих же ТНК самі грабують Україну (останній приклад — продаж Пінчуком акцій ЗалКу російському олігарху Вексельбергу). Ідеалістично буде вважати, що олігархічний капітал в Україні буде дотримуватися національних інтересів у той час, як вигідніше буде продати приватизоване, і вкласти капітал десь у Польщі (Ахметов) чи Росії (Григоришин). В Україні національної буржуазії немає. Час Терещенків минув. І власники промислових підприємств, і компрадори дотримуються перш за все власних класових інтересів.

Незважаючи на те, що я не повністю згідний з тов. Теліченком, його виступ таки був непоганим. І викликав масові протести комуністів-партійців, особливо депутатів від КПУ, решта ж залу аплодувала.

Особливо гарно цей робітник-марксист виглядав на фоні московського інтелектуала, такого собі Олександра Сєгала.

Сховавшись за трибуною (маленького зросту марксист) Сєгал повідомив присутнім, що він — кандидат філософських наук ще того, радянського розливу (це було сказано з особливою гордістю), і, що головне, він всюди був. «Я був у ФНПР (Федерації Незалежних Профспілок Росії) у 1993 р. під час невдалого повстання!», «я був радником фракції КПРФ з питань робітничого руху!», ще десь там він був, та, врешті, і звідти, і звідти, і звідти пішов. Депутат Держдуми Росії Черепанов вигукнув на весь зал: «Колобок!», і всі радісно зареготали. Натомість Сєгал кинув у зал прізвища кількох крутих західних нових марксистів, з пафосом поінформував аудиторію, що він знає іноземні мови. Наприкінці виступу сказав, що КПРФ нині не відрізняється від буржуазних партій, членом їхньої фракції є один з найбільших олігархів країни, жорсткий експлуататор трудящих. Крім того, третій у списку КПРФ — губернатор Краснодарського краю Кондратенко, затятий антисеміт. Леонід Гріффен сутужно покивав головою. І дійсно, важко єврею в Росії тепер бути марксистом. Багато людей, що вважають себе комуністами — затяті антисеміти. От і поєднуються в одній лівій компанії непоєднувані — євреї і антисеміти, останні з ідеєю жидо-масонської змови проти СРСР. До речі, доповідач не міг не згадати різноманітні «теорії змови», які поширені серед російських лівих і патріотів. Особливу ненависть у цих людей викликають Горбачов і Яковлєв як «агенти Заходу», «жидомасони» ет сетера ет сетера. (До речі, розмови про «змову» такого кшталту мають місце і на сторінках шанованого журналу «Вопросы философии» за 2004 р. при обговоренні найновішої книги Ойзермана про Маркса і утопізм).

Настав час сказати кілька слів і про свій виступ. Як я і очікував, найбільші заперечення викликала критика радянської системи, хоч самої критики і не було — я мав на меті показати, що всі матеріальні блага, які ми зараз маємо, у т.ч. промисловість, яка зараз приватизується, створена працею поколінь. Радянський уряд недоплачував людям зароблене, акумулюючи капітал для створення промисловості. Особливих і тривалих страждань зазнавало село.. А нинішня українська пенсійна система ґрунтується на тій несправедливій системі оплати праці, що діяла в СРСР, коли селянин у колгоспі фактично працював безоплатно. Беручи за основу при виплаті пенсій «радянські зарплати», нинішні парламентарі не враховують, що праця радянських трударів залишилася у вигляді капіталу, який нині приватизується. Проте нинішні трудові пенсіонери не отримують від приватизації ні копійки. Головний висновком доповіді було: якщо вже ми нині не в змозі спинити приватизацію, то слід скерувати хоча б частину коштів від неї на вирівняння пенсійних виплат між робітниками і селянами, загалом на їх підвищення.

Проте мало хто в залі таки допер, що я хотів сказати. Всіх обурило те, що я сказав критичні слова на адресу радянської економічної системи взагалі, що нагадав про голод, негативно відізвався про колективізацію, реквізиції худоби і хліба. Чомусь ніхто не почув у моєму виступі ні критики приватизації, ні використання марксистської політекономії для пояснення перетворення праці на капітал.

Коли після виступу я зайняв своє місце в залі, мій сусід, Кирієнко, попросив мою доповідь, перечитав і сутужно похитав головою. «Ти розумієш, Сталін мусив провести колективізацію, адже залишалося менше десяти років до війни...»

Чесно кажучи, від такого аргументу у мене просто перехопило дух, і я не знайшовся, що відповісти. Цей аргумент скромний педагог з Чернігівщини запозичив у статті про голод згаданого вище Піхоровича; про її я на той час не знав.

На той час я ще не знав і того, що організатори конференції, зокрема Піхорович, Яброва, Терещук — не так марксисти, як сталіністи, що у корені все міняло. Їх цікавить не Маркс і його вчення, а відкрита апологетика радянської системи, навіть слабо сказати радянської — сталінської. Для них не існує Троцького, Грамші, Мао, Лукача, Маркузе чи Негрі. На їх величезне переконання марксизм і сталінізм — абсолютно тотожні. Про це я дізнався вже пізніше, вдома, коли на одному з лівих сайтів я ознайомився зі змістом журналу «Марксизм и современность», головним редактором якого є вже згадувана Т. Яброва, а її заступником — В. Піхорович.

От і запитання, яке поставив мені Піхорович, ніяк не стосувалося головної теми мого виступу. Він заперечував мою тезу про те, що голод 1933 р. був викликаний колективізацією і конфіскацією хліба у селян. Я зрозумів, що він історичний ревізіоніст (негаціоніст) радянської випічки.

«Ревизионизмом (или «ревизионизмом Холокоста») принято называть направление в околоисторической науке, сторонники которого отрицают факты массового уничтожения евреев нацистами в годы Второй Мировой войны... Никто не уничтожал евреев в концлагерях, убеждают нас ревизионисты, газовые камеры — нелепая выдумка… Ревизионистская пропаганда откровенно носит антисемитскую направленность. Кроме того, очевидно, что основной концептуальный посыл ревизионизма — желание любой ценой реабилитировать германский фашизм, представить его «нормальным» политическим движением, «бесстыдно оболганным циничными победителями», которые якобы вели войну ничуть не более, а может быть, и менее гуманно. Исходя из этой точки зрения, единственный адекватный диалог с ревизионистами может и должен вестись только на языке Уголовного кодекса. (В. Лихачев. Реабилитация Освенцима: http://www.hist.ru/revision.html )»

Історики і навколоісторичні кола які відкидають існування газових камер у нацистських концтаборах, заперечують існування у ІІІ Райху детального і послідовно здійснюваного плану знищення єврейського народу самі називають себе ревізіоністами, але здебільшого їх іменують негаціоністами, тими, хто заперечує факт геноциду. На прикладі журналу «Марксизм и современность» ми маємо справу з типовим негаціонізмом, який я би назвав радянським або, точніше, сталінським. Як відомо, радянську систему поховало в немалій мірі і те, що було сказано хоч частину правди про масові репресії, у т.ч. проти цілих народів, про Голодомор, про пакт Молотова-Ріббентропа, про справжнє обличчя війни, яку називають Великою Вітчизняною. Страшні злочини режиму не мають виправдання, ніхто не хоче повернутися назад у ті пекельні часи. Проте, виявляється, є у Києві група людей, яка намагається, де можливо, заперечити факти самих злочинів, а там, де це неможливо — виправдати (!) їх.

Яскравим прикладом негаціонізму є стаття В. Піхоровича «О причинах и последствиях голода 1932-33 гг. на Украине (особое мнение)».

У свій час мені довелося перечитати книгу Юргена Графа «Миф о геноциде евреев ХХ века» (СПб, 1997). Слід сказати, що, порівнявши статтю Піхоровича і книжку Ю. Графа, я дійшов до висновку: методологія обох книжок однакова, хоч об'єми робіт різні. Більше того, однакова і мета. У Графа — виправдати нацизм, у Піхоровича — сталінізм.

Піхорович від самого початку бере на озброєння наступну тактику: голод — звикле явище для України, як для тієї частини, що була під Австро-Угорщиною, так і для підросійської. «Но что там Россия или Австро-Венгрия, если в начале тех же тридцатых годов люди жестоко страдали от голода в Западной Европе и в Америке»! Цей прийом можна охрестити нівелюванням. Голод? Ну то й що, всі голодували, і в царській Росії, і в Штатах. Вимирання? Ну то й що. От зараз населення України постійно скорочується.

Так само ревізіоніст Юрген Граф прирівнює нацистські концтабори з спеціальними таборами США і Канади, куди було інтерновано американців японського походження в ході Другої світової війни (Граф Ю. Великая ложь ХХ века. Миф о геноциде евреев в период ІІ Мировой войны. СПб: Сенеж, 1997. С. 48)

Торкаючись питання про кількість померлих від голоду, Піхорович пише наступне:

«Разрозненные отчеты органов внутренних дел о фактах голодных смертей в тех или иных районах Украины дают в сумме цифры порядка нескольких десятков тысяч (22), но они, как правило, не захватывают лета 1933, а массовая смертность летом продолжалась. Мало того, по воспоминаниям очевидцев, очень много смертей, особенно среди детей, было не от голода, а от переедания после того, как появился хлеб нового урожая. Русский публицист, автор популярной сейчас книги «Советская цивилизация» С.Г.Кара-Мурза пишет, что, судя по статистике рождений и смертей, в 1933 году от голода умерло около 640 тыс. человек. В то же время он сомневается, что смертность тогда фиксировалась правильно и допускает, что на самом деле смертность людей от голода была значительно большей. Конечно, и число 640 тысяч является ужасным. Но оно является ужасным исключительно только для социализма. По официальным данным, на Украине смертность превышает рождаемость на 400 тыс. человек ежегодно уже на протяжении последних десяти лет. И даже если тогда, в 1933 году, Украина потеряла значительно больше, чем 640 тысяч человек, то это было один только раз. Теперь мы теряем по 600 тысяч каждый год, и едва ли вы найдете сейчас хотя бы одного человека, который бы, будучи в своем уме, заявил, что это положение исправится когда-нибудь при сохранении сегодняшнего экономического и политического курса». (Виділено мною — М.М.)

Таким чином, автор йде на пряму підміну тези, ототожнюючи жахливу повільну смерть від організованого голоду зі скороченням населення внаслідок різниці між кількістю померлих (або вибулих через еміграцію) і народжених. Крім того, як джерело для оцінки кількості померлих береться книжка не історика, а популярного публіциста комуністичних переконань. Ревізіоністи на кшталт Ю. Графа такого цинізму собі не дозволяють, максимум — намагаються довести те, що знищення євреїв не мало централізованого характеру і занизити кількість жертв серед євреїв у час Другої світової війни (Граф. Ю. Цит. праця. С. 41). Піхорович же, хоч і робить слабку спробу заперечити те, що голод став наслідком організованої політики радянської держави на чолі зі Сталіним, тут же починає виправдовувати (!) цю політику, оскільки, очевидно, і сам розуміє, що з його спроби заперечити причетність режиму до організації Голодомору нічого не вийде.

Як виправдати масове приречення людей на жахливу смерть від голоду? А от як:

«Революция дала крестьянам землю, но после отмены продразверстки отношения на селе остались рыночными. Во время нэпа целиком закономерно снова появились кулаки и бедняки. Нэп с его свободой торговли в условиях индивидуального землепользования не мог не привести к серьезному расслоению на селе.

Еще немного такого «социалистического рынка» на селе — и кулак взял бы за горло не только село, но и город. И он ощущал свою силу. Уже в 1928 году кулаки не захотели продавать государству хлеб по твердым ценам. Пришлось применять государственное насилие в массовом масштабе, как для того, чтобы забрать выращенное зерно, так и для того, чтобы на следующий год заставить крестьян сеять. Усиление экономической мощи кулачества не могло не вести к усилению его политического влияния. Как ни старалась партия, кулаки начали захватывать потихоньку власть в селах в свои руки: если не сами становились председателями сельсоветов, то руководили советами через своих ставленников, влияли на местных коммунистов. Подкармливали их, спаивали, женили на своих дочерях и тому подобное.

Коллективизация, безусловно, означала смерть кулачества. Об этом писалось в газетах, это понимали все, в том числе и кулаки. Поэтому они и боролись, как могли, против коллективизации. Закапывали зерно, резали скот. Будучи экономически господствующим на селе слоем, они распространяли среди крестьян кулаческое сознание, психологию. Одних кулаков отправили в Сибирь. Но те, которые сумели проникнуть во власть, остались и гнули свою линию, направленную на срыв коллективизации.» (Виділено мною — М.М.)

Отже, нарешті автор наважується сказати правду про справжні цілі радянської політики — знищення класу дрібних власників на селі шляхом їх фізичного знищення. А от про його аргументи про «змову кулаків» проти радянської влади — «споювання» та «одруження дочок», то такі речі в якості «історичних аргументів» були б смішними, якщо б це не було настільки жахливо. І жахливо не тільки тому, що Піхорович знущається зі смертей мільйонів людей, з покалічених доль їхніх дітей, але й тому, що у колі друзів та прихильників писанини Піхоровича та йому подібних є не народні депутати ВРУ, люди, які і зараз визначають долі народу.

І ще про один аргумент. Вже давно помічено, і не тільки мною, що універсальним виправданням будь-яких злочинів може бути якась екстремальна подія, наприклад війна. Пишучи про голод 1933 р., Піхорович зазначає:

«Большинство критиков политики форсированной коллективизации, на фоне которой и происходил голод, говорят о том, что надо было не спешить с коллективизацией. Но они абстрагируются от того, что до начала войны тогда оставалось меньше десяти лет. Разве могли бы мы противостоять фашистам с тачанками времен гражданской войны, не имея современной военной техники?»(Виділено мною — М.М.)

Може товариш не чув про дружбу нацистського і радянського режимів, про пакт Молотова-Ріббентропа? Про видачу Гітлеру німецьких комуністів-євреїв? Про таємні договори між НКВС і Гестапо? Про підготовку німецьких льотчиків під Липецьком? Про ешелони сировини і обладнання в обох напрямках СРСР-Німеччина? (До речі, Юрген Граф також виправдовує поміщення євреїв у концтабори початком воєнних дій (Цит. праця. С. 47). Війна все спише?). Попри все захоплення неосталіністів історією СРСР, виявляється, що всі знання про них вони беруть з матеріалів радянської пропаганди. Інакше вони б мусили знати, що Сталін не готувався до війни з «потужними силами» на кшталт Німеччини чи Великобританії, серйозно військові аналітики більшовиків у 30-ті роки розглядали можливість воєн з сусідами, такими як Польща та Румунія (Benvenuti F. [Рецензія на:] Samuelson L. Plans for Stalin's War Machine: Tukhachevskii and Military_economic Planning, 1925-1941. NY, 2000, 267 pp. // Slavonic Review, 2001, vol. 60, #1, p. 186-187).

Піхорович, в активі якого є статті з історії СРСР 60-70 рр. ХХ ст., виявляється, навіть не підозрює про те, що до 1965 р., до приходу дніпропетровської команди Брєжнєва війна 1941-1945 рр. не розглядалася з таким пафосом. Ось що пише російський історик Ніколай Мітрохін: «В ідейному відношенні сильним ходом «дніпропетровців» стало вироблення нової ідеології, що мала за основу спогади про перемогу в Другій світовій війні. Перемога в Великій Вітчизняній війні (ВВВ) оголошувалася головним досягненням всього радянського народу і побічним виправданням всіх існуючих проблем. Сама ВВВ ставала сакральною подією, критичне ставлення до якої табуювалося. Міф, що виник, швидко обріс відповідними ритуалами («вічні вогні», численні пам'ятники, урочисті церемонії 22 червня і 9 травня)» ( Митрохин Н. Русская партия: Движение русских националистов в СССР. 1953-1985 годы. — Москва: Новое литературное обозрение, 2003. — 624 с. С. 114.). Окреме дослідження американського історика Н. Тумаркін про культ ВВВ в СРСР : Tumarkin N. The living and dead: the rise and fall of the cult of World War II in Russia. NY, Basic Books, 1994. (Щоправда, після приходу до влади В. Путіна, який намагається експлуатувати всі радянські міфи, слово fall у вищезгаданому дослідженні, мабуть, недоречне).

Проте, історія товаришу Піхоровичу, як і всій редакції журналу «Марксизм и современность» не потрібна. Вони просто вірять у непогрішність і прозорливість товариша Сталіна, до того ж вірою глибоко релігійною. Нормальна людина, якою себе вважає, мабуть, і Піхорович, розуміє, що виправдати смерть мільйонів чи навіть сотень тисяч людей (за його, а точніше Кара-Мурзи «підрахунками») не вдасться ні казками про тихий «бунт кулаків», які, виявляється, були сильніші за інтервентів Антанти, ні сакраментальна згадка про «Велику Вітчизняну Війну», найкраще розкручений Брєжнєвим радянський бренд. Люди, живі люди, все ж вмирали, вмирали у страшних муках, люди доходили до стану тварин і їли своїх дітей. Але це не бентежить полум'яного «марксиста» Піхоровича. Читайте:

«...Сами крестьяне не видели в голоде ничего удивительного, голод был такой же естественной составляющей досоциалистической деревни, как снег зимой и грязь по колено весной и осенью. Не удивляла крестьян и массовая гибель людей от голода. Что касается очень высокой детской смертности, то она испокон веков в деревне была настолько естественна, что смерть не была даже предметом какой-то особой печали. «Бог дал, бог взял» — такой была стандартная речевая формула отношения к детской смерти. «

Карл Маркс, великий гуманіст, з болем у душі писав не тільки про випадки голоду на селі, а навіть про жахливу тісноту, у якій живуть сільські трударі, про умови, які нівелюють їх моральні цінності. Якщо б він підходив до соціальної дійсності пролетаріату з «марксистською» міркою Піхоровича, то «Капітал» та інші його праці ніколи не були б написані, а сам класик дописував би у газети англійських консерваторів про надзвичайну користь від лондонських «робітничих домів».

Можливо, стаття Піхоровича і не потребувала б розгляду, якщо б це була фахова чи не фахова, але історична, наукова стаття. Цифри, дати, факти, архівні матеріали — все повинно бути у русі, наша історія потребує дослідження, різних точок зору, в тому числі і марксистських. Але в даному опусі я стикнувся з таким цинізмом, який годі описати. Люди помирали з голоду? Ну то й що, а ось американські капіталісти негрів в Америку вивозили! Люди їли своїх дітей! Ну то й що, діти в селі завжди помирали, «Бог дав, Бог взяв»! Піхорович навіть схвалює політику масового вбивства сталінським режимом людей, оскільки вона була скерована на викорінення класу кулаків, а отже, в загальному, сприяла «прогресу».

Висновок може бути тільки один — такий цинізм повинен переслідуватися карним судочинством. Автор подібних дописів, які ображають весь український народ та інші народи, що постраждали від сталінської політики колективізації і пережили голод (а голод у 1933 р. панував не тільки в Україні, але й чорноземних областях Росії, в Казахстані), повинен нести за них відповідальність. Ти більше йому не місце в українському вузі — НТУ КПІ, де він працює старшим викладачем на факультеті соціології.

Для себе з конференції я зробив кілька висновків.

1) У центрі Києва, на факультеті соціології звили собі зміїне гніздо купка неосталіністів на чолі з деканом Новіковим, патологічним українофобом. Йому та його опричникам — доценту Терещуку та старшому викладачу Піхоровичу держава довірила навчати українських дітей. У вільний від роботи час неосталіністи видають негаціоністський журнал «Марксизм и современность», приймають участь в роботі КПУ. Є підстави вважати, що вони чинять на цю партію певний ідеологічний вплив. Серед інших прикмет цих «ідеологів» — неприхована орієнтація на бонапартистську, фашизоїдну путінську Росію.

2) Серед прихильників комуністичної ідеології є й ті, що виступають проти апологетики СРСР та антилюдської практики його керівництва, проте таких меншість.

3) Реальна цінність ідей Маркса для аналізу суспільно-політичного та економічного становища в Україні та світі серед «прихильників комуністичного минулого» (саме таке визначення для них найбільше підходить) незрозуміла. Більше того, для них незрозумілими і далекими є і самі ідеї Маркса. Навіть патентовані знавці творчості класика збиваються на манівці під впливом політичної поразки КПРФ.

4) Нинішній комуністичний рух в Україні є рухом не соціальним, а реваншистським, і його головними цілями є повернення до імперського російського минулого та зовнішніх атрибутів «комуністичної влади». Свідченням цього є і робота фракції КПУ в парламенті, і погляди більшості прихильників комуністів. Вони підтримують такі процеси як приватизація, монополізація, глобалізація.

5) Україна потребує оформленого українського лівого руху. Тільки тоді можна буде говорити про повноцінне українське політичне життя у межах декларативно української держави. На жаль, зараз більшість прихильників української ідеї концентруються на умовно «правому» фланзі, поділяючи ліберальні погляди на економіку і політику. Без української «лівиці» політичне оздоровлення України неможливе. Ядром українського лівого руху може стати СПУ на чолі з О. Морозом, коли звільниться від залишків homo sovieticus на кшталт Є. Таліпова і подібних. Про те, що і в КПУ і в СПУ є люди, яким не чужа українськість, свідчить підтримка на своїх з'їздах членами цих партій В. Ющенка у можливому другому турі президентських виборів.