Маніфест мікросоціальної революції (Intro екзистенційне)
Я живу, а потім я вмру. Це все.
Висячи серед великої порожнечі, дихаючи її холодним повітрям. У трансі споглядаючи вирування ілюзій навколо.
Звідки я? куди я? і що я? і що хапає мене, втягуючи у коловорот умовностей? Один з безчисельних, необов’язкових вихорів ілюзій, який чомусь (чому?) намагається трохи-мить-хоч-ще протримати своє існування, стягуючи сам себе у одне ціле болем та страхом. Безсенсовний організм, в якому, як кров, тече безсенсовне страждання, який фокусується на ньому, щоби ніяк і ніколи не побачити своєї безсенсовності. Навіщо воно жує мене, і я жую його — і як виборсатись з цього кубла, і як вийти у порожнечу?
Intro соціальне
[…]
І ось, отримавши політичну владу або політичну свободу (по-комуністські чи по-анархістські), як побудує своє повсякденне соціальне життя колишній пригноблений? Чи батько відмовиться від своєї влади над родиною? Чи люди середнього віку відмовляться від дискримінації дітей та старих? Чи місцева громада відмовиться від приниження нових переселенців? Чи не буде ця особа, що звільнилася від пригноблення, репродукувати ті самі відносини Влади/Пригноблення, в яких була вихована? Чи знає вона щось інше?
Або. Я — завтра — потрапляю у лібертарну комуну (ну, десь в Гоа, наприклад). Живи вільно! І що, я готовий не боротися за власний авторитет? Я готовий не ревнувати, коли закохаюсь у сусідку? Якщо я намалюю класне графіті на стіні, я готовий не підписуватися? Якщо я добуду грошей, я віддам їх у комуну — чи куплю модні штані? Не знаю.
Політичної зміни не достатньо.Body
Водночас — сам:
Змінювати власний, внутрішньоособистісний спосіб сприйняття та реагування на соціальні явища та процеси. В тому числі на такі, що відбуваються в мені. Тотальна критика, тотальний сумнів: свідомо не сприймати соціальну реальність як належне. „Чому саме так? І як можна інакше?”.
І — шукати/створювати колектив/групу. Не лишатися самому. Бути одиноким — це красиво, але це не звільнить мене від найстрашнішої несвободи — обмеженості власними поглядами та потребами. А життя у групі — може.
Водночас — у групі:
Випробовувати вільне суспільство на власній шкурі. Всередині мікросоціуму — обговорення соціальних процесів, аналіз вголос, обмін думками, спільний устрій відносин. Творити вільний спосіб взаємодії між членами мікросоціуму (друзі, родичі, колеги). Фокусуватися на взаємовідносинах. В них ми живемо, і для них ми живемо, і працювати для свободи — значить працювати для зміни взаємовідносин. Вільні взаємовідносини між людьми, без Влади/Пригноблення — це і мета, і засіб.
Стерегтися маніпуляції (над собою та своєї)! Маніпуляція одного іншими — освіченого неосвіченими, вільного не-вільними, свідомого не-свідомими — чи не прояв це Влади/Пригноблення? (Женеш її в двері, вона лізе у вікно).
Відповідальність! Я перед кожним, кожен переді мною. Відповідальність! Завжди спершу вислухати групу, довіряти їй більше, ніж собі (NB: довіряти, а не коритись). Віддавати пріоритет потребам групи, а не своїм.
Концепція визволених територій. Якщо не хочу жити у системі Влади/Пригноблення — шукаю однодумців, домовляюся з ними про стосунки без Влади/Пригноблення. Якщо спроба вдається — кожний з нас намагається вплинути на взаємостосунки у власній родині. Або в робочому колективі. А ті, в свою чергу, передають далі.
Не завжди це можливо. Часто близькі мені люди занадто пов’язані з існуючою системою Влади/Пригноблення. Вона є частиною їх самих. Що ж. Прийняти. Не давити, не ламати, не звинувачувати. Адже це й буде спробою моєї влади над ними. Намагатися поруч з їхньою системою будувати іншу (разом з однодумцями) — кращу, людянішу. Тримати систему завжди відкритою для всіх. Якщо хочуть слухати — пояснювати, бути завжди готовим пояснювати. Якщо новий спосіб міжлюдських відносин виявиться кращим — інші будуть приєднуватися. Якщо не захочуть — значить, щось не так в цьому способі.
Про тиск зовні.
Коли тиснуть — відстоювати, але лишатися відкритим для змін. Якщо на визволеній території встановлюється якась догма — хіба це визволена територія?
Якщо шуміти страшно — працювати тихо. Якщо визволення інших неможливе — визволяти себе. Якщо є можливість — відкрито боротися, якщо нема — дурити, ховатися, не підігрувати їхнім фашистським іграм.
Триматися соціального оптимізму. Дивлюся — в якій же дупі сиділи, наприклад, демократи-парламентаристи минулого століття! Всі їх спроби змінити монархічний устрій виглядали абсолютно абсурдними і самовбивчими. Або, двадцять років тому ніхто навіть не знав терміну „ейджизм”; а це ж важко — коли ти відчуваєш, страждаєш і не можеш навіть назвати=побачити ворога. Тож, коли час від часу чую — „Отямся. Суспільство без Влади/Пригноблення неможливе”, — посилаю (ввічливо) на хуй. Попередні пройшли свій шмат дороги, чому я не пройду свій? Вже знаю частину маршруту.
Ну а якщо притиснуть… не знаю. Здається мені, що відмовитися від свого способу реакції на соціальний світ я не зможу ні за яких обставин. Але я ще ніколи не потрапляв у насправді страшне становище. То ж це питання не для маніфесту.
Exit
Я/Ми не доживемо до всесвітньої перемоги над Владою/Пригнобленням. Що ж. Працювати для особистого визволення. Від зовнішнього тиску, від власного егоїзму. Щоби стати вільним — треба вчитися і тренуватися. Щоб стати вільним після революції — треба стати вільним зараз. Врятуйся сам, і навколо тебе врятуються тисячі.
Вільні взаємини між людьми, без Влади/Пригноблення — це і мета, і засіб.
