Автор   Стаття 
Статті Бриколаж  —  Класовий дискурс  —  Анархізм та релігія
Ніколас Уолтер
Дата публікації 17 липня 2004 р.
Анархізм та релігія

В даному контексті анархізм визначається як політична та соціальна ідеологія, яка стверджує, що людські групи можуть і мають існувати без будь-якої інституційованої влади; особливо це стосується історичного анархічного руху останніх двох століть. Релігія визначається як віра в існування та значущість надприродньої істоти (істот), в першу чергу ми говоримо про домінуючу іудео-християнську систему останніх двох тисячоліть. Моїм предметом зараз є питання: чи існує необхідний зв’язок між цими двома явищами, і якщо так, то який? Відповіді можливі такі:

може не бути ніякого зв’язку, якщо вірування і переконання про людське суспільство та про природу всесвіту є незалежними одні від одних; зв’язок може існувати, якщо такі вірування є взаємозалежними; і, якщо зв’язок існує, він може бути або позитивним, якщо анархізм та релігія посилююють одне одного, або негативним, якщо анархізм та релігія протирічать одне одному.

Загальне припущення таке, що негативний звязок є обгрунтованим логічно, оскільки божественна і людська влада відображають одна одну, та психологічно, оскільки заперечення людської та божественної влади, політичної та релігійної ортодоксії теж відображають одне одного.

Тому французька „Енциклопедія Анархіста” (Encyclopdie Anarchiste) (1932) в статті Гюстава Броше (Gustave Brocher) про атеїзм говорить: „Анархіст, який не хоче ніякого всевладного господаря, ніякого авторитарного уряду, мусить обов’язково відкинути ідею всемогутньої сили, якій підпорядковано все; якщо він наполегливий і послідовний, то він повинен заявити себе атеїстом”. Сотий випуск британської газети „Свобода” (Freedom) (жовтень 1986) містить статтю Барбари Смоукер (Barbara Smoker) (президента Національного секулярного об’єднання (National Secular Society)) під назвою „Анархізм передбачає атеізм”. Історично цей негативний зв’язок дійсно був нормою: анархісти зазвичай нерелігійні і часто анти-релігійні, і стандартним анархістським лозунгом є сказана в 1880 році фраза соціаліста (не-анархічного) Огюста Бланкі (Auguste Blanqui): „Ni dieu ni matre!” – „Ні Бога ні хазяя!”. Але повна відповідь не є такою простою.

Є підстави стверджувати, що зв’язок існує не обов’язково. Переконання про природу всесвіту, про життя на цій планеті, про живих істот, про цілі, цінності та мораль і т.д. можуть бути незалежними від переконань про бажаність та можливість свободи в людському суспільстві. Вельми можливо в один і той самий час вірити, що є духовний авторитет, але ніяких політичних авторитетів бути не повинно.

Але так само є підстави стверджувати, що обов’язковий зв’язок все ж існує, чи то позитивний чи негативний. Аргумент за позитивний взаємозв’язок є той, що релігія спричиняє лібертарний, визвольний ефект, навіть при тому, що встановлені Церкви дуже рідко його мають. Релігія може контролювати політику, Церква може бути противагою Державі, божествене веління може захищати пригноблених людей. В класичній Греції, Антигона (у міфі про Едипа) закликає до божественого закону в своєму індивідуальному повстанні проти людського закону правителя Креона. В трагедії Софокла „Антигона” (близько 440 р. до н.е.), відповідь Креона на її повстання – „Нема більшого зла, ніж анархія” – є одним з найранніших застосувань цього слова в подвійному пейоративному сенсі. Сократ (найвеличніша фігура в історії грецької думки) закликає до божественого демону в собі, щоби надихнути себе до індивідуального судження. Зенон (засновник стоічної школи філософії) закликає до авторитету вищого, ніж Держава. В іудаїзмі пророки Старого Заповіту кидають виклик царям і проголошують те, що відомо як „Соціальна проповідь” (the „Social Gospel”). Одним з найкрасномовніших текстів в Біблії є пісня Анни, в якій вона усвідомлює Самуїла – та пісня, що відбилася ехом у пісня Марії, в якій вона усвідомлює Іісуса Найвеличнішого (the Magnificat):

My soul doth magnify the Lord; and my spirit hath rejoiced in God my saviour. […] He hath shewed strength with his arm; he hath scattered the proud in the imagination of their hearts. He hath put down the mighty from their seats; and hath exalted the humble and meek. He hath filled the hungry with good things; and the rich he hath sent empty away.

За християнством, Іісус прийшов саме до бідних і слабких, і ранні християни опиралися Римській державі. Коли християнство, в свою чергу, стало офіційно встановленою ідеологією, релігійні єретики кидали виклик і Церкві, і Державі. Середньовічні єресі допомагали повалити стару систему – альбігойці та вальденсіанці (the Waldensians), Братство Вільного Духу та таборити в Богемії, анабаптисти в Німеччині та Швейцарії. Цей напрямок простежується і в Британії. Джон Болл (John Ball), ідеолог селянського повстання 1381року, був священником, який проповідував бунтівникам: „Доти не буде ладу, поки не стане ані хазяя, ані раба”. І пізніше релігійні розколи вели до політичних розколів, і крайні пуритани в Англійській революції 1649-1659 рр. були піонерами корінної традиції анархізму. Джерард Уінстенлі, ідеолог диггерів („копачів”), або справжніх левеллерів („урівнювачів”), який підійшов до анархізму ближче ніж будь-хто аж до часів Французької революції, просунувся за кілька років від цитування Біблії до закликання до „великого Творчого Розуму” („the great Creator Reason”). Традицію продовжили рантери та сікери, квакери та шейкери, а пізніше універсалісти та унітаріанці, і вона простежується і в сучасному русі за мир.

Аргумент за негативний звязок полягає в тому, що релігія підтримує політику, Церква підтримує Державу, опоненти політичної влади також опонують релігійній владі. В класичній Греції та Римі, релігійні скептики Протагор, Діоген, Епікур, Лукрецій, Секст Емпірик були справжніми визволителями (те саме можна сказати і про Давню Індію і Китай). В рамках іудаїзму, Бог є архетипічною фігурою (чоловічої) влади, Єврейська Держава була теократією, якою правили священики, і кілька славних пророків і славних вчителів-раббі, що наслідували їм, мали виглядати як розкольники. В християнстві, Павел сказав своїм вірним, що „влада ниспослана від Бога”, Церква і Держава стоять поруч як „два мечі” в Євангелії від Луки, і добрі християни були бунтівниками проти духовної, так само як і світської влади: єретики та скептики, „еспрі фор” (esprits forts) (?) та лібертіни, вольнодумці і філософи, Жан Месьє (?) (JeanMeslier), Дені Дідро (які обидва хотіли побачити „останнього короля задушеного кишками останнього священника”) і Вольтер (чиїм девізом було „Ecrasez l’infeme!”), Томас Пейн (?) (Thomas Paine) (піонер вольнодумства і вільного суспільства, оппонент Священновладдя так само як і Царевладдя) і Річард Карлайл (який вів перехід в напрямку атеїзму та анархізму), і так далі до історичного руху вольнодумства.

В рамках історичного анархістського руху, обидві ці позиції існували разом. Революційний анархізм, як і революційний соціалізм, має квазі-релігійні риси, що проявляються в ірраціоналізмі, утопічності, мілленарізмі, фанатизмі, фундаменталізмі, сектанстві і так далі. Але анархізм, як соціалізм та лібералізм, також має анти-релігійні риси; всі ці сучасні політичні ідеології схильні до заперечення всіх ортодокосальних вірувань та авторитетів, і є найбільш вираженим прикладом розколу, невіри та непокірності. Вся прогресивна думка, яка досягла своєї кульмінації в гуманізмі, залежить від вихідного припущення про те, що кожна без винятку людська істота має право мислити сама за себе; і всі прогресивна політика, яка досягає кульмінації в анархізмі, залежить від припущення про те, що кожна без винятку людська істота має право діяти сама для себе (тут варто згадати зв’язок анархізму, як і соціалізму та лібералізму, з альтернативною релігією „Вільних каменярів”-масонів, до якої належали деякі видатні анархісти – Прудон, Бакунін, Луіза Мішель, Феррер, Волін та інші).

Нема сумнівів, що переважаючою течією в анархістській традиції є оппозиція до релігії. Уільям Годвін, автор Enquiry Concerning Political Justice (1793)/, першого систематизуючого лібертарну політику тексту, був кальвіністським священником, який почав із заперечення християнства і пройшов шлях через деїзм до атеїзму та того, що пізніше було названо агностицизмом. Макс Штірнер, автор книги „Єдиний та його власність” (The Individual and His Property) (1845), найбільш крайній текст лібертарної політики, почав як лівий гегельянець, пост-фейєрбахівський атеїст, який заперечував привидів і релігії, і політики, включно з привидом „гуманності”. Прудон, перша особа, яка назвала себе анархістом, добре відомий за свій вислів „Власність – це крадіжка”, казав також „Бог є зло” та „Бог є вічний Ікс” („God is the eternal X”). Бакунін, головний засновник анархічного руху, нападав на Церкву так само як і на Державу; в своєму ессе, яке його послідовники пізніше опублікували як „Бог та Держава” (1882), він перевернув відомий вислів Вольтера і проголосив: „Якщо Бог дійсно існує, його треба відмінити”. Кропоткін, найвідоміший анархістський письменник, був дитям Просвітництва та Наукової Революції і вважав, що релігія буде замінена наукою і що Церква разом з Державою будуть відмінені; він був особливо зосереджений на розвитку секулярної (світської) етичної системи, яка замінила б надприродну теологію природною біологією. Ерріко Малатеста і Карло Кафієро (Errico Malatesta and CarloCafiero), головні засновники італійського анархічного руху, обидва походили з вільнодумних родин (а Кафієро був залучений у діяльність Національного Секулярного Товариства, коли він відвідував Лондон у 1870-х роках). Еліза та Елія Реклю (Elise and Elie Reclus), найлюбіміші з французських анархістів, були дітьми кальвіністського священника, і почали з заперечення релігії, перш ніж просунулися далі до анархізму. Себастьєн Фор (Sebastien Faure), найактивніший оратор та письменник у французькому русі протягом половини сторіччя, мав присвятити себе Церкві, але спочатку відмовився від католицизму, а тоді пройшов шлях через анти-клерікалізм і соціалізм до анархізму. Андре Лоруло (Andre Lorulot), провідний французький індивідуаліст перед Першою Світовою війною, протягом половини сторіччя по тому був провідним вільнодумцем. Йохан Мост (Johann Most), найбільш відомий німецький анархіст протягом чверті сторіччя, який писав люті памфлети про необхідність насильства для зруйнування існуючого суспільства, написав також і лютий памфлет під назвою „Божа чума” (The God Plague) (1883) про необхідність знищення надприродної релігії. Мультатулі (Едуард Довз Деккер) (Multatuli (Eduard DouwesDekker)), великий голандський письменник, був провідним атеїстом, так само як і анархістом. Фердинанд Домела Нювенхуз (Ferdinand Domela Nieuwenhuis), найвідміший голандський анархіст, був кальвіністським священиком, який почав з заперечення релігії перш ніж пройти через соціалізм до анархізму. Антон Констандс (Anton Constandse) був провідним голандським анархістом і вільнодумцем. Емма Гольдман і Александер Беркман (Emma Goldman and Alexander Berkman), найбільш відомі єврейські американські анархісти, почали з заперечення іудаізму і пройшли шляхом через популізм до анархізму. Рудольф Рокер (Rudolf Rocker), німецький лідер єврейських анархістів в Британії, був ще одним дитям епохи Просвіти і говорив та писав про секулярні питання так само, як і про політичні. Іспанський, найбільший в світі, анархістський рух, який часто описується як квазі-релігійний феномен, був по суті глибоко натуралістичним, секуляристським та анти-християнським, так само як і анти-клерикальним. Франсіско Ферер (Francisco Ferrer), відомий іспанський анархіст, який був в 1909 році вбитий за вироком суду, був найбільш відомий за заснування Сучасної Школи (Modern School, Escuela Moderna), яка намагалася надавати світську освіту в католицькій країні. Лідери анархістського руху в Латинській Америці практично всі почали з бунту проти церкви, перш ніж бунтувати проти Держави. Засновники анархістського руху в Індії та Китаї всі почали з відкидання традиційних релігій тамтешніх суспільств. В Сполучених Штатах Вольтеріна де Клер (Voltairine de Cleyre) була (як саме її імя підказує) дитям вільнодумців, і писала та говорила на секулярні теми так само багато, як і на політичні. Два найбільш відомі сучасні американські анархісти (обидва єврейського походження) – це Мюррей Букчін (Murray Bookchin), який називає себе екологічним гуманістом, та Ноам Чомскі (Noam Chomsky) який називає себе науковим раціоналістом. Дві провідні фігури молодшого покоління, Фред Вудворт (Fred Woodworth) та Чаз Буфе (Chaz Bufe), є войовничими атеїстами, так само як і анархістами. І так далі.

Цей підхід переважає в Британії. Не тільки Вільям Годвін (William Godwin), але майже всі лібертарії протиставляли себе ортодоксальній релігії разом з ортодоксальною політикою: Вільям Моріс (William Morris), Оскар Уайльд (Oscar Wilde), Шарлотта Вільсон (Charlotte Wilson), Джозеф Лейн (Joseph Lane),Генрі Сеймур (Henry Seymour) (який активно діяв в Нацональному Секулярному Товаристві, перш ніж взяти участь в заснуванні британського анархістського руху), Джеймс Точатті (James Tochatti) (який брав активну участь в Британському Секулярному Союзі, перш ніж звернутися до соціалізму та анархізму), Альфред Марш (Alfred Marsh) (син зятя Г.Дж. Холіоука (?) (G.J. Holyoake), який заснував секуляристський рух), Гай Алдред (Guy Aldred), (який раптово перейшов від євангелістського християнства через секуляризм та соціалізм до анархо-синдикалізму), А.С. Нілл (A.S. Neill) (чия освітянська робота протиставлялася релігійній та етичній ортодоксії, так само як і політичній та соціальній ортодоксії), і так далі. І, звичайно, Шеллі, славетний поет, вельми схожий на атеїста та анархіста.

Серйозних досліджень анархістської психології існує мало, але ті, що є, погоджуються в тому, що першим кроком до анархізму часто є заперечення релігії. Тим не менш, існує багато виключень з цього правила. В Британії, наприклад, Едвард Карпентер (Edward Carpenter) був містиком, Герберт Рід (Herbert Read) бачив анархізм як релігійну філософію, Алекс Комфорт (Alex Comfort) рухався від наукового до квазі-релігійного гуманізму, Колін МакІннс (Colin MacInnes) вважав анархізм видом релігії; в Сполучених Штатах Пол Гудмен (Paul Goodman) відрікся від іудаїзму, але зберіг якогось роду релігію, і нонсенс Нью Ейджу заразив анархістів, так само як і багатьох інших радикалів. Але великим виключенням є феномен християнського анархізму і релігійного анархо-пацифізму. Над усім цим виділяється фігура Льва Толстого, який відрікся від всякої релігійної та політичної ортодоксії і здійснив потужний подвійний тиск як в напрямку анархізму (хоча він завжди відрікався від причетності до анархістського руху), так і в напрямку релігії, штовхаючи християн в напрямку власної своєрідної версії анархізму і водночас штовхаючи анархістів до власної своєрідної версії християнства. Він вплинув на західний рух за мир (включаючи такі фігури як Барт де Лайт (Bart de Ligt) і Олдос Хакслі (Aldous Huxley), Даніло Дольчі (Danilo Dolci) і Рональд Сампсон (Ronald Sampson), а також на рухи в Третьому Світі (особливо в Індії, включаючи такі фігури як Ганді (M.K. Gandhi) та Нарайян (J.P. Narayan). Прикладом такого розвитку в Сполучених Штатах є рух Католицьких Робітників (включно з такими фігурами як Дороті Дей (Dorothy Day) та Аммон Хеннесі (Ammon Hennacy).

Таким чином висновок такий, що насправді існує сильна кореляція між анархізмом та атеізмом, але вона не є повною, і не є необхідною. Більшість анархістів є нерелігійними або антирелігійними, і більшість вважають свій атеїзм таким, що сам собою мається на увазі; але деякі анархісти релігійні. Тому, існує декілька підтверджених лібертарних поглядів на релігію. Можливо, найбільш переконливим і продуктивним є погляд, висловлений Карлом Марксом (ще до того, як він став „марксистом”) у відомому пасажі з його есе „До критики гегелівської філософії права” („Towards the Critique of Hegel’s Philosophy of Right”, 1844):

Religious distress is at the same time an expression of real distress and a protest against real distress. Religion is the sigh of the oppressed creature, the heart of a heartless world, the soul of a soulless situation. It is the opium of the people. The abolition of religion as the illusory happiness of the people is required for their real happiness. The demand to give up the illusions about their condition is the demand to give up a condition which needs illusions. The criticism of religion is therefore in embryo the criticism of the vale of tears whose halo is religion.

Справжнє анархістське ставлення до релігії полягає, вочевидь, в нападі не стільки на віру чи релігію, скільки на те в людях, що примушує так багатьох з них потребувати віри чи церкви; так само, як справжнє анархістське ставлення до політики полягає в нападі не стільки на покірність чи державу, скільки на те в людях, що примушує більшість з них потребувати покірності та держави – прагнення вірити і прагнення покорятися. І остання анархістська надія щодо і релігії, і політики є в тому, що так само як церква колись була необхідна для людського буття, але зараз слабшає і занепадає, так і держава, що виглядає необхідною для людського існування, буде занепадати, поки обидва інститути накінець не зникнуть. І не буде в нас нарешті ні бога, ні хазяя!

На основі бесіди, яка відбулася в Етичному Товаристві Саут Плейс (South Place Ethical Society) 14 липня 1991 року.

за матеріалами http://dosvidsvobody.zaraz.org

Догори
Роботи автора

Перейти до статей теми: