Деякі лібертаріанці відстоюють „право розколу”. Лібертаріанці є індивідуалістами. Для них, як для Маргарет Тетчер, „суспільство реально не існує”. Тільки індивід. Отже, може видатися, що їх ідеї не становлять інтересу для прихильників націонал-анархізму. Але є винятки, особливо, з точки зору етнічного фактора. Найвизначнішим лібертаріанцем цього напрямку є Мюррей Ротбард (він помер в 1995 році), який очолював невелику, але цікаву фракцію прав меншин всередині лібертаріанського руху, котра, в свою чергу симпатизувала принципам національної ідентичності та самовизначення. Це достатня причина, для того, щоб трохи заглибитися у феномен трудового націоналізму; для більшості лібертаріанців націоналізм є скоріше ексцентричним відхиленням, але для націонал-анархістів це є ознакою, яку можна використати для пошуку союзників та можливого об’єднання в ім’я спільної мети.

В якості джерела свого дослідження ми використали примірники видання Ротбарда „Лібертарний форум” за 1969-84 роки.

Визвольний етнічний націоналізм. В першому ж номері за 69-ий рік ми одразу знаходимо теоретичне та стратегічне обґрунтування трудового націоналізму, який пропагували Ротбард та його послідовники: достатньо того факту, що один народ зазнає гноблення з боку іншого народу (чи його лідерів), щоб лібертаріанці засудили це гноблення. Ми підтримуємо бунтівників. Навіть, якщо в разі перемоги революціонери не намагатимуться творити цілком вільне суспільство — це не є причиною, щоб виступати на стороні їх гнобителів під час визвольної війни. Коротше, Ротбард підтримує боротьбу визвольного етнічного націоналізму проти імперіалістичного державного націоналізму.

Для пояснення своєї теорії наводяться два приклади — один з історії, а інший — сучасний. Розглядаючи дослідження Пола Авріча щодо російських анархістів, Ротбард називає однією з причин їхньої поразки більшовикам після Жовтневої революції те, що вони відмовились співробітничати з українськими та білими російськими національно-визвольними рухами. Анархісти наводили аргументи, що це не їх справа займатися становленням іншої держави на місці зруйнованої імперії. Об’єктивно, вони таким чином стали союзниками російських імперіалістів. З іншого боку, розсудливий тактик Ленін не мав подібних сумнівів, що і допомогло йому здобути бажану перемогу.

Інший приклад з сучасної історії стосується Північної Ірландії (хоч написане і 25 років тому, але досі є доречним). Католицька ІРА прагне об’єднати Ірландську державу; протестанти з Ольстера хочуть лишатися під юрисдикцією Британії чи отримати незалежність. Ротбард каже, що протестанти мають право на незалежність, але багато регіонів країни мають католицьку більшість. Ці райони мають право відокремитися від Ольстера та приєднатися до Ірландської республіки. Крім того (що досить важко після кількох сторіч), нащадки католиків, які були виселені протестантами, мають право, якщо зможуть це довести, вимагати повернення своєї власності і приєднувати відсуджені землі до католицьких територій.

З вищенаведених прикладів можна вивести основний принцип трудового націоналізму — це розкол і сепаратизм, тобто, право будь-якої етнічної меншини, що в даній місцевості складає більшість, на відокремлення від свого суверена, з боку якого вона зазнає утисків. З цього ж приводу надрукована дискусія в наступному номері: Біафра, що невдало намагалася відокремитися від Нігерії; Лівія, що підтримує розподіл на самокеровані регіони; Східний Тимор, що бореться проти Індонезійського панування; і Катанга, де наростає нова хвиля боротьби за незалежність. Двічі згадується Квебек. Мовний фактор називається „наріжним каменем розкольницького та антиімперіалістичного опору”. З приводу Квебеку, наголошується на двох причинах, чому лібертаріанці мають підтримувати його незалежність. По-перше, завжди добре, якщо велика держава розпадається через внутрішній опір, і, по-друге, це виправило б несправедливість, вчинену два століття тому, коли Британія захопила Французьку Канаду, і з тих пір і досі продовжує гнобити французьких канадців.

Ірландія знову згадується в 1971 році в статті Джозефа Педена, де пишеться, що стара кельтська Ірландія до англійського завоювання не була справжньою державою, а скоріше прототипом анархістського ладу, тобто, лібертарним суспільством. Згідно твердження Педена, її установи були номінальними.

В травні 74-ого вийшов номер присвячений критиці уряду Родезії, який виганяв чорних фермерів із земель, якою володіли та обробляли їх предки. Серпневий номер 77-ого року досліджував проблему Панамського каналу. З точки зору редакції, Америка отримала право на володіння каналом внаслідок застосування президентом Теодором Рузвельтом неприхованої збройної сили щодо країн Латинської Америки. Тому це володіння є нелегітимним.

Індіанці та палестинці. Більш історичною, але в той же час дуже показовою, є стаття Леонарда Ліджіо в січневому номері за 1971 рік про корінних американців (індіанців). Проблема розглянута з типово лібертарної точки зору, тобто, зведена до порушення права власності. Хоча автор висловлює симпатії до індіанців. Ідеальним прикладом є спосіб, за допомогою якого квакери заключали договори з індіанцями, хоча і більшість неанглійських емігрантів (французи, датчани, німці, шведи) своїм розселенням на американських землях також створювали проблеми для корінних жителів. Самі індіанці займали лише незначну частину Американського материка, і не мали поняття „право на землю”. Ліджіо поділяє англійських емігрантів на два типи. Англійські фермери та індіанці здебільшого мирно співіснували та з повагою ставилися один до одного. Зовсім по-іншому склалися стосунки з державними службовцями. Вони проголосили, що уряд має право розпоряджатися життям індіанців, та зайняли величезні землеволодіння, де царювали, як феодали. Індіанські поселення на цих територіях були знищені.

Не дивлячись на це все, Американська конфедерація (попередниця США) установила правила, що були досить сприятливі для індіанців та могли забезпечити мирне співіснування. Але державний переворот 1787 року відмінив всі ці закони. Індіанські території, на яких проживали такі племена, як чірокі, семіноли, чочтау, чікасо, були оголошені потенційним джерелом „варварського” повстання; тому їх негайно окупували, щоб ніби-то попередити агресивні акції індіанців.

Позитивне ставлення до індіанців з боку Ліджіо різко контрастує з позицією Айни Ранд (засновниця руху об’єктивістів). Хоча вона називала себе оборонцем прав індивіда та приватної власності, як і Ротбард, але для неї індіанці були лише „дикунами”, тому „цивілізовані” білі могли поводитися з ними так, як вважали за потрібне. Тобто грабувати і поневолювати. Подібне розходження в думках виникло і стосовно Близького Сходу. Ранд вважала, що Ізраїль є представником західної, продуктивної цивілізації. А араби є неорганізованими та дикими. Для неї це була достатня причина, щоб прийняти сторону Ізраїлю.

Ротбард мав протилежну думку. Він наголосив на тому, що сіоністи придбали законним шляхом (тобто, купуючи за гроші) лише невелику частку землі. Іншу частину вони захопили насильницьким способом, або, як білі американські колоністи, називали землю, де жили араби, „пустою”. Отже, Ротбард вважав, що необхідно підтримувати боротьбу палестинців.

Хорватія і Курдистан. В наші дні не проходить і тижня, щоб десь не згадали про Хорватію чи Курдистан. Зовсім не так було на початку 70-тих, тому необхідно відзначити коментарі Ротбарда з цього питання. Більшість із нас ознайомлені з ситуацією, що відбувається у вищеназваних країнах, тому я лише процитую деякі уривки зі статей Ротбарда, які він писав у 72-ому році:

„Минулого року лібертарний форум передбачив появу незалежного Бангладешу. Наші передбачення збулися. Ми не можемо з такою ж певністю передбачити появу незалежної Хорватії, але, якщо слідувати логіці останніх подій, то все рухається в цьому напрямку. Маршал Тіто не може жити вічно, і відцентрові сили, які він сам привів у дію, неминуче призведуть до краху „колективного президентства” (в ньому прийматимуть участь представники кожної нації), яке має бути „спадкоємцем” Тіто. Штучно об’єднана Югославія розколеться на свої складові частини, і, таким чином, відродиться незалежна Хорватія.

В червні 74-ого року Ротбард згадував про Курдистан:

„Найважливішим фактором постійних заворушень на Близькому Сході є невиконання законних вимог курдів. Одного дня курди відвоюють свій Курдистан, і чим швидше ліві, праві та центристи усвідомлять цей факт, тим краще; краще для правосуддя.

Американська громадянська війна . Також дуже цікавою є стаття Джозефа Стромберга від червня 76-ого року про Південний розкол США на початку Громадянської війни. У ній подані два фактори, що можуть розділити лібертаріанців на два табори. З одного боку, лібертаріанці підтримують відокремлення регіонів, але, звичайно, вони не можуть схвалювати причину, з якої Південь хотів відділитися, тобто, збереження рабства. Стромберг називає право на відокремлення пріоритетним: але, чи могли південні штати проголосити незалежність? Стромберг вважає, що так, бо, по-перше, цього бажало населення штатів, і, по-друге, право на відокремлення записане в угоді, укладеній при створенні США. Відповідно до її пунктів, ця угода могла бути анульована, як і будь-який інший контракт.

Висновок. Для правовірних лібертаріанців та об’єктивістів, послідовників Айни Ранд, існують лише окремі індивіди. Якщо сказати, що сотні цивільних загинули через бомбардування турецької армії, то для них ці померлі є лише сотнею індивідів. Те, що ці індивіди є курдами, не має жодного значення. Ротбард та його послідовники мають зовсім інші думки. Їх погляди є більш соціально реалістичними.

Для націонал-анархістів, я думаю, буде приємно дізнатися, що навіть у русі, що ідеологічно є майже нашим супротивником, можна знайти людей, з якими можливо пройти разом частину шляху, що веде до зародження менших, однорідніших та природніших суспільств.

переклад Олени Жарко та Олега Шеленко