Автор   Стаття 
Статті Бриколаж  —  Класовий дискурс  —  Підйом анархічного руху у 1960-70 роках
Павлюк Коновальчик
Дата публікації 8 липня 2004 р.
Підйом анархічного руху у 1960-70 роках

„Червоний травень” 1968 . Виникнення нового анархічного руху. Два десятиліття, по закінченню Другої світової війни відзначилися глибоким занепадом анархічного руху по всьому світові. Репресії тоталітарних режимів, з одного боку, підвищення рівня життя трудящихся у розвинених країнах світу на середину 20 ст., коли індустріально-буржуазна цивілізація досягнула свого апогею і могла дозволити собі утримання „соціальних держав”, з іншого боку, послабили позиції анархістів. На зміну масовим анархістським профспілкам, багатотисячним організаціям, котрі нерідко йшли на чолі соціальних процесів, прийшли невеликі розрізнені групи „ветеранів” анархізму, котрі намагалися переосмислити катастрофічний досвід революційних бурь першої половини ХХ ст. і вийти з політичного гетто.

Тим часом, репресії поширювалися навіть на „демократичні країни”. Так у США в епоху макартизму і „полювання на відьом” анархістів кримінально переслідували; було заборонено традиційну анархістську символіку — і американські анархісти висунули ряд нових символів, використовуючи, на приклад, разом із традиційним чорним прапором та літерою „А” у колі, образ дикої кішки тощо.

Новий підйом анархічного руху тісно пов’язаний з молодіжними революціями другої половини 1960-х років, коли на вулиці Нью-Йорка і Парижу, Риму та Берліну вийшла бунтівна студентська та робітнича молодь, котра вимагала свободи, подолання відчуження і гуманізації суспільства, реформи університетів, припинення війни у В’єтнамі, рівних прав для чорношкірих, реального, а не формального звільнення жінок, творчого самоуправління, ліквідації ядерної зброї, емансипації у всіх сферах буденного існування. У цьому строкатому та неоднорідному русі, що отримав назву „нові ліві” (на відміну від збюрократілих „старих лівих” — комуністів і соціал — демократів”), анархісти зайняли провідні місця. Чорні стяги майоріли над захопленими робітниками італійськими заводами і над колонами західноберлінських студентських демонстрацій, над американськими університетами і над барикадами паризького „Червоного травня”.

Загалом, події травня — червня 1968 року в Парижі стали знаковими для того часу. Почавшися в якості локального проекту проти заборони хлопцям відвідувати дівочі інтернати, рух студентів Нантера і Сорбони швидко став широким загальнонаціональним виступом проти консервативної політики президента Де Голя, до котрого підключилися практично всі прошарки суспільства. Страйки охопили всю Францію, робітники окупували заводи, проводилися багатотисячні демонстрації і барикадні бої у Латинському кварталі, почалася урядова криза. У Парижі знаменитий театр „Адеон” перетворено на дискусійний форум, по університетах створювалися комітети сексуальної та культурної революцій. І на чолі цих процесів була бунтівна студентська молодь, серед чкої значна частка притримувалася анархістських поглядів. Найвідоміший студентський лідер Даніель Кон — Бендит був анархістом. Стотисячна демонстрація повсталої молоді у Парижі несла поперед себе лозунг, що пародіював мас-медійні штампи: „Ми лише маленька купка анархістів!”.

Заклики „Червоного травня” були новими і вражаючими: „Забороняється забороняти!”, „Всю владу уяві!”, „Будьте реалістами — вимагайте неможливого!”, „Біжи, товаришу, старий світ у тебе за спиною!”, „Соціалізм без свободи — це барак!”, „Не роботи і не раби!”, „Анархія — це ми!”, „Сам собі диверсант!”, „Революція неймовірна, оскільки можлива!”, „Ламайте брук — під ним пляж”...

Значний ідейний вплив на цей антисистемний рух молоді мав Ситуціаністський Інтернаціонал, створений ще у 1957 році європейськими „революційно активними митцями”. Ситуціаністи виступили за „знищення традиційної культури” і створення „єдиного мистецтва”, котре повинне замінити буденне життя і ліквідувати традиційний розрив між культурою (мистецтвом) і реальним життям. Зміна умов існування людини, перетворення реальності на постійну гулянку — експеримент над навколишньою реальністю ситуціаністи вважали своєю головною задачею. Книги теоретиків ситуціанізму Гі Дебора „Суспільство видовища” та Рауля Ваненгейма „Революція буденного життя” користалися великою популярністю серед бунтівної молоді.

У пошуках альтернативи, як бюрократично-тоталітарному „реальному соціалізму” і прорадянським компартіям, так і бездушному і безсенсовому індустріально-буржуазному суспільству, котре цілком підпорядковувалося логіці гонитви за прибутком, значна частина „нових лівих” звернулася до напівзабутих, але які раптом виявилися актуальними, творів Бакуніна, Кропоткіна і інших теоретиків анархізму. У Німеччині, США і Франції створено тисячі комун, культурних центрів. 1968 — рік, котрий породив нові соціальні рухи: феміністичний, „зелений”, антимілітарний, комунарський і т.д., давши новий імпульс анархічному руху по всьому світу.

Вибух лівого та анархо-тероризму у Західній Європі та Америці. Загальний підйом ліворадикальних настроїв у західному суспільстві на наприкінці 1960-х років призвів до того, що все більше і більше ліворадикалів почали звертатися до тактики так званої „міської герильї” (партизанської війни у місті), головним теоретиком котрої був бразильський революціонер Карлос Марігелла, автор відомого „Підручника міської герильї”.

Марігелла писав: „Зараз місто це центр Системи, центр організації політичної та економічної експлуатації. Одночасно це — найслабше у Системі місце. Непорозуміння тут найгостріші, це — організований хаос, котрий характиризує розвиток капіталістичного суспільства і котрий тут спостерігається у відкритій формі. Саме тут, у самому серці, слід вразити систему”. Стратегія боротьби міської герильї полягає у формулі „провокація — репресія — революція”: капіталістична система потенційно фашистська; революціонер повинен систематичним терором провокувати уряд на трансформацію політичної ситуації у бік військової диктатури, оголювати, відтак, своє справжнє єство; це дасть масам поштовх до бунту супроти системи — відбудеться революція.

Перший „курс на громадянську війну” проголосила французська анархічна організація „Пролетарська лівиця” (Gauche Proletarienne), практично зразу після поразки „Червоного травня” 1968 року. Першою фазою боротьби бійці рахували ідеологічну революцію у свідомості мас, при цьому підкреслюючи провідну роль народної партизанської війни в активізації революційних мас. Формами народної партизанської війни виступали дикі страйки, саботаж на виробництві, викрадення керівників тощо. 1969-1970 р. було проведено серію показових акцій прямої дії, у травні 1970 „Пролетарська лівиця” організувала збройні сутички у Латинському кварталі в Парижі. Проіснувавши зовсім недовго, „Пролетарська лівиця” була розгромлена урядом. Проте початок хвилі лівого тероризму, котрий заполонив Європу на добрих 20 років був покладений.

У Німеччині разом з легендарною прокомуністичною RAF (Rote Armee Fraktion — Фракція Червоної Армії) у 1968 році почав діяти не менш відомий анархічний „Рух 2 червня” (Bewegung 2 Juni), названий так на честь студента Бена Онезорга, котрий загинув від рук поліцейських під час демонстрації у Західному Берліні.

Організатори „Руху 2 червня” не займалися теорією. Віддаючи перевагу „вільній анархії”, вони були переконані що: „Капіталісти не відмовляться від того, чим володіють. І тому їх треба примусити... Панівний клас боться народу, котрий бореться за свої права... Коли на заводі працівники втрачають свідомість через отруєне повітря, треба підпалити віллу господаря”. Терористичні акти бійців „Руху 2 червня” відзначалися певною театральністю. На приклад, під час пограбування банка терористи частували персонал банка тістечками.

Не менш широко розгорнулися на початку 1970-тих „міські партизани” в Італії, де окрім марксистських „Червоних Бригад” (Brigate Rosse) за зброю взявся ряд анархічних бойових організацій: „Робітнича автономія” (Autonomia Operaia), „Збройне пролетарське ядро” (Nuclei Armati Proletari) і інші, котрі стали складовою масового руху в Італії.

„Робітнича автономія”, на відміну від „бригадистів”, сповідувала спонтанний підхід до боротьби. Ідеологи організації казали: „Боротися повсюди, де є можливість (в університетах, на заводах, в установах) з єдиною метою: радикалізувати боротьбу шляхом поширення її форм...”; „Ми не організована група або партія, але радше революційна сфера, котра стихійно перетворюється у гетто великих міст, серед люмпен-пролетаріату і маргіналів”.

„Автономісти” активно шукали підтримку у дрібному злочинному світі, який розглядали як верству, котра стихійно підживлює класову боротьбу: „...своїми крадіжками дрібний злочинний світ, по суті, висловлює справедливу необхідність перерозподілу прибутку і відмови від трудової діяльності. Насправді, що стосується злочинного світу, ми спостерігаємо тенденцію до усвідомлення ним сутності експлуатації. Якщо ми не порозуміємося із дрібним злочинним світом, поставивши при цьому задачу не проявляти своєї політичної гегемонії, котру ми повинні просувати повсюди, де є пролетаріат, в такій ситуації дрібний злочинний світ опиниться під впливом серйозної злочинності, котра історично дуже щільно прив’язана до влади капіталу…”

Широкий анархо-терористичний рух розгорнувся на початку 70-х р. у Греції, котрою керував профашитський режим „чорних полковників”. У 1971 р. анархісти утворюють організацію під назвою „Революційна народна боротьба”, котра оголосила курс на боротьбу з диктатурою „чорних полковників”. 17 листопада 1973 р. вибухнуло повстання студентів, котрі виступили під анархістськими лозунгами. Повстання жорстоко придушили, проте через два роки з’являється анархістська „Революційна організація 17 листопада”, названа на честь студентського повстання і котра почала регулярну терористичну діяльність проти грецьких урядових і підприємницьких структур, а також проти НАТО і військової присутності США у Греції.

Вже на початок 1980-х анархістських організацій і груп, що стали на шлях революційного збройного змагання, нараховували близько сотні. Крім вищезгаданих варто вказати на славнозвісні: „Пряму дію” (Action Directe) і „Збройні ланки за народну автономію” у Франції; „Революційні ланки” (Revolutionare Zellen) у Німеччині; проанархістських „уезерменів” (Weathermen) у США тощо.

Головними мішенями „міських партизанів” були об’єкти, котрі символізували капіталізм: офіси асоціацій працедавців, фірм, публічні об’єкти, поліцейські відділки, військові об’єкти, поліцейські установи, офіси політичних партій, профспілок і т.д. Широко розповсюджений терор проти високопоставлених чиновників, бізнесменів і натівських начальників.

Багато організацій розгромлено поліцією, проте деякі, на приклад, „Революційні ланки”, „Революційна народна боротьба”, „Революційна організація 17 листопада” і інші борються дотепер.

Рух автономів. На зміну „старим” анархістам, орієнтованим переважно на профспілкову боротьбу, у 1960-1970 роках прийшов новий, так званий спонтанний анархізм, котрий швидко розповсюдився в Америці та Західній Європі.

Теорія спонтанного анархізма виходить із переконання, що революційний процес треба перенести до сфери свідомості. Один із її творців, Чарльз Рейч, писав: „Нове покоління продемонструвало, що єдиним шляхом до змін, прийнятним у сучасному постіндустріальному світі буде революція свідомості.... Революція повинна бути культурною. Тоді культура контролює економічну і політичну машину, але не навпаки”. Протистояння Системі, за Рейчем, полягає у тому, аби стати свідомим „аутсайдером”, змінити неприйнятний навколишній світ на власний „контрсвіт”, або „контркультуру”, вільну від споживацьких капіталістичних законів.

Найяскравіший представник спонтанного анархізму — рух автономів, котрий на сьогодні нараховує (особливо в Німеччині та Іспанії) десятки тисяч активістів. Перші автономні групи почали формуватися наприкінці 1960-х в Італії, де робітничий і студентський рухи не зникли і не інтегрувалися в Систему після 1968 року (як це відбулося в інших країнах, Франції, на приклад), але виділилися в особливу „автономну революційну сферу”, не пов’язану з традиційними лівими політичними партіями і профспілками (котрі, на думку автономів, вже інтегрувалися до Системи). Рух автономів перекидається до Німеччини і інших країн Європи.

Автономи виступили з різкою критикою робітничих партій і профспілок, у тому числі і анархо-синдикалістських, звинувачуючи їх у політичному сектанстві і догматизмі, неспроможності контролювати ситуацію у змінених умовах існування суспільства „пізнього капіталізму”. Організовуючи нові форми боротьби і ціннісні орієнтири автономи розгорнули безкомпромісну боротьбу за так звану „деколонізацію буденного життя” у сучасному буржуазному суспільстві.

Автономи не погодилися із традиційним поглядом на революцію як одночасний всезагальний масовий акт. Анархо-синдикалізм і марксизм розглядають революцію як довго рихтовану подію, у наслідок котрої пролетаріат шляхом збройного повстання або всезагального страйку зруйнує систему експлуатації. Виступаючи проти цієї концепції, автономи стверджують, що революція — це процес, який починається у той момент, коли людина або група усвідомлює її можливість або необхідність. Це процес, який відбувається у буденному житті і цілковито захоплює людину; процес постійного творчого самовираження і особистої самореалізації, котрі і є бороьбою за максимальне поширення реальних людських свобод.

Автономи запропонували свою соціокультурну програму, засновану на реальній свободі, плюралізмі, різноманітності, ворожій будь-якій ієрархії, користі і кор’єризму. Вони захопили сотні порожніх будинків, перетворивши їх на сквоти — бази для боротьби за мир, екологію, емансипацію і оголосили нову альтернативу відчуженому і репресивному суспільству, вирішуючи всі питання колективно і консенсусом, поважаючи особистість і цураючися авторитаризма та ієрархії. Патріархату вони протиставили реальну рівність статей, традиційним сімейним формам — ланкові форми співжиття — комуни, ієрархії — самоуправління, пропагуючи екологізм, антимілітаризм, антифашизм і лібертарні погляди.

Автономи спромоглися створити свою революційну інфраструктуру: комуни, сквоти, альтернативні кав’ярні і книгарні, культурно-інформаційні центри і клуби, чисельні видання, музичні рок — і техногурти та інші творчі колективи, антифашистські і феміністичні ініціативи, бригади „стрітфайтерів” (вуличних бійців) тощо, витворивши цим нову неможливу реальність, нові цінності і стиль життя. Безпосередньо „тут і зараз” автономи демонструють ефективність прямої дії, справедливість горизонтальних зв’язків, можливість реалізації „утопії”.

Відмовившися від політичних партій і навіть спеціальної революційної організації, автономи прагнуть до створення революційної сфери: виключивши себе з буржуазного суспільства на периферію, вони, навпаки, опинилися в центрі суспільних змін, на передовій антикапіталістичної боротьби. Автономи надзвичайно мобільні, у короткий термін вони можуть організувати свої розрізнені групи у потужну ударну силу, здатну розгромити безлику буденність. Майже жодна автономна акція не обходилася без конфронтації з державними інститутами і організаціями, вони без питань вступають у вуличні бої з поліцією і неонацистами...

джерело: Павлюк Коновальчик „Коротка історія анархізму”

переклад: М. Мазепа, „Бриколяж” — Київ

за матеріалами часопису „ІДЕТИЧНІСТЬ”

Догори
Роботи автора

Перейти до статей теми: