Легко спекулювати про деколонізацію на папері, але не легко її здійснити. Деколонізація українців необхідна для того, щоб вони стали самими собою. Деколонізація складається з «4 Д» : декомунізації, деолігархізації, дерусифікації та деамериканізації. Якщо деколонізація не буде здійснена, то можна ґарантувати скочування України до стану африканської країни, на кшталт Буркіна-Фасо чи Уґанди.

Шлях до самих себе пролягає через переборювання рабства. Мова йде про витончене рабство, про рабство, як його визначив Аристотель: «Рабом, за своєю природою, є той, хто розуміє чужі думки, але не насмілюється мати свої». Той є рабом, хто покірно виконує волю чужого, хто добровільно підставляє шию для ярма, хто терпить наругу над собою, залишаючись мовчазним, хто все зносить і терпить. Раб ніколи не буде самостійним і незалежним.

Постколоніальний режим дедалі більше повертається спиною до внутрішнього життя, до реалій свого недорозвинутого краю, скеровуючи погляд на колишню метрополію (Москву) та на чужоземних капіталістів, котрі розраховують на вдячну догідливість цього режиму.

Оскільки кланово-олігархічний режим не ділиться з громадянами ані своїми надприбутками, ані, тим більше, митними податками великих чужоземних компаній, то дуже скоро йому необхідно буде утримувати стабільність постколоніального стану суспільства, щоб зберегти своє панівне становище. Кланово-олігархічний режим перетягує на свій бік популярних, шанованих опозиціонерів з числа колишніх борців проти колоніального московського режиму, переконуючи їх у значущості їхньої місії для новоствореної нації. А ті, ставши складовою частиною нового режиму і допомігши йому легітимізуватися, тим самим нейтралізуються як можливі противники.

Кланово-олігархічний режим не зацікавлений у розвитку виробництва. Головна сфера економічної діяльності переноситься у посередницьку діяльність та торгівлю. Основна мета режиму — будь-що втриматися на поверхні, його внутрішнє покливання — державний рекет, знищення, або спотворення, всього українського. І поки ця «каста» розпоряджається національним продуктом як своїм власним, набиваючи свої кишені так швидко і так прозаїчно, як тільки можна, країна глибше і глибше поринає у стагнацію [1, 21].

Чому так сталося? Причини постколоніального становища українців ¹ в них самих. Тому особливої уваги потребує дослідження психічного складу українців. Як зазначає О. Кульчицький, соціопсихічний аспект українців виявляє її селянську структуру. З неї виникає схильність до творення малих груп, які характеризуються «почуттєвою близкістю», «родинним затишком», опертих на почуття кревної зв’язаності, а не на раціонально обґрунтованому змаганні до розумово продуманої мети і спільних завдань. Чи не тому українці не можуть стати повноцінною нацією упродовж своєї історії, яку «не можна читати без брому» (В. Винниченко)»? Ось чому в Україні став можливим прихід до влади кланово-олігархічного постколоніального режиму, який за гроші наймає політиків для узаконення приватних цілей та бажань, які не відповідають інтересам українців.

Звичайно, що українське село давало визначних діячів, наприклад Т. Шевченка чи С. Бандеру. Але українство прийняло їх по лінії найменшого опору і переробило їх на подобу своєї слабосилої душі. Сентиментально-миролюбні течії розслабили до решти вже й так з природи мрійницьку, пасивну українську душу, якій забракло гарту. Самоопанування, що б узяти із Шевченка та Бандери вогонь революційної боротьби за національне визволення, патос пророчих прозрінь і тими рушійними силами створити самостійну державу в 1991 році. Шевченко та Бандера пробудили національні почування українців, на жаль українці не видобули із себе достатньо міцного співчуття їхнім ідеям, закликам та заповітам [3, 46]. Селянина, що, як і раніше, випорпує з землі свій хліб насущний, або гарує на заробітках, чи безробітного, що ніяк не може знайти роботу, годі переконати, що поза національними святами і прапорами у їхньому житті справді зайшла якась зміна. Кланово-олігархічний режим тільки збільшує кількість святкувань; маси ж ілюзій не мають. Вони голодні, вони не хочуть такої держави, в якій їм немає місця і втрачають до неї інтерес [1, 21].

А що режим? Олігархи оголошені небажаними особами, тобто не мають права в’їзду в ту чи іншу країну західного світу — там чекає на них в’язниця. Наприклад, народний депутат О. Волков не має права в’їзду в Бельгію і США, — як повідомила радіостанція «Свобода». Офіційно проголошена «багатовекторність» зовнішньої політики на ділі обертається неоколонізацією України Росією: «Російський капітал в Україні вже набагато випередив інвестиції з інших країн… Україна скуповується зараз Росією. Більшість капіталів, які сьогодні надходять в Україну, мають російське походження… Ми повинні хоча б балансувати, не потрібно давати одним і тим же право скуповувати Україну. Наші… олігархи беруть свої відсотки з цього, як швейцар чайові…», сказав в інтерв’ю газеті «День» (№202, 2000), Борис Соболєв, президент Першої інвестиційної групи, колишній заступник міністра фінансів. Тому «європейський вибір» України — це вигадка та окозамилювання. Після проголошення незалежності Україна потрапила під вплив світу, керованого ґлобалізованою мафією, «де офіційне і таємне злилися воєдино» (Рауль Альфонсін, колишній президент Аргентини, «День», №188, 2000).

Українці повинні змінитися, щоб вийти з постколоніального стану. Можливість бути Іншим є завжди. Треба лише усвідомити необхідність такої можливості. Розглянемо два аспекти реалізації «можливості Іншого», а саме: матеріальний і метафізичний, зовнішній і внутрішній (поділ умовний). Для того, щоб мати можливість здійснити «можливість іншого», необхідні матеріальні ресурси (зовнішні). Якщо такі фактично наявні, тоді «можливість іншого» стає дійсністю. Можливість здійснити «можливість іншого» не розпочинається з нуля. Тому вона невипадкова; вона оперта не стільки на еґоїстичні наміри, скільки на деякі матеріальні ресурси, які є у розпорядженні особи (осіб). Відомості про можливість здійснити «можливість іншого» також важливі лише в тому випадку, коли є матеріальні ресурси для її здійснення. Наприклад, я прочитав оголошення, що туристична фірма надає путівки в іншу країну на фестиваль електронної музики, прихильником якої є я. Здійснити поїздку, тобто реалізувати можливість побувати на фестивалі, я здатний тоді, коли у мене є дійсний закордонний паспорт і кошти на дорогу. Якщо такі відсутні, то оголошення стає не актуальним для мене — воно лише дратує мене.

Таким чином, є речі створені саме для нас. У зовнішньому знаходиться внутрішній простір «мого Іншого». Досвід власної суб’єктивності, на який колонізатор накладав заборону, важливий для впізнавання речей створених саме для нас. Адже бути самим собою означає пережиття події-зустрічі з речами створеними для нас у власній суб’єктивності. Така подія-зустріч ніколи не може бути запланованою чи розрахованою. Вона відбувається одночасно необхідно і вільно. Тому Спіноза вважав, що «свобода — це усвідомлена необхідність».

Колонізований забраний, відчужений від власної суб’єктивності, отже, і від речей створених для нього. Він відчужений від пережиття трансцендентного у власному житті. Колонізований бачить, нічого не бачачи, тобто він несвідомий у власному житті. Постколонізовані потерпають від ментальних розладів ( не від психічних). Ментальні розлади полягають в тому, що постколонізовані роздвоєні між своїм і чужим (своїм як меншовартісним і чужим як вищим); в постколонізованих відсутній внутрішній стрижень, вони не володіють собою, тому що не є цілісними. Який вихід з такого стану?

Зараз багато говорять про виховання, але розуміють під вихованням сукупність заходів, спрямованих на об’єкт виховання, котрий виявляється зовнішнім у відношенні до того, хто виховує. Таке розуміння виховання містить в собі аспект підкорення та колонізації іншого.

Дійсно, коли ми таким чином «виховуємо», ми нав'язуємо іншому наш стиль мислення, свої погляди, ми примушуємо його йти проти самого себе. Такі «виховні» методи руйнують того, кого «виховують», породжуючи ментальні розлади в його психічній структурі. В словнику української мови читаємо, що виховувати означає «таїти що-небудь, довго переховуватися, не признаватися в чомусь» [4, 530]. Проте таке значення дієслова не відповідає його дійсному значенню. Звичайне нерозуміння виховання спрямовується на об’єкт виховання. Об’єкт виховання, в його дійсному значенні, не зовнішній, а внутрішньо-трансцендентний і потребує виховних зусиль самого субєкта. Виховання виводить із схованки об’єкт внутрішньої трансцендентності, а саме: таке «Моє Інше», як «Ти». «Моє Інше, як Ти», не об’єктивується; воно лише активізується та актуалізується в процесі виховання. Актуалізація «Мого Іншого» означає друге народження — народження совісті, як відповіді «Моєму Іншому» на його заклик повернутися до справжності. Тому виховання, а поряд з ним навчання та освіта, — одне і те ж, якщо виходити з їхнього дійсного значення.

Посправжньому пояснені виховання, навчання та освіта є могутніми засобами деколонізації молодого покоління, котре перебуває під впливом російської та американської масової культури, а також тих осіб, котрі забули свої корені. Забути свої корені — це знаходитися повсюди, що означає знаходитися нігде (Сенека).

Колонізований — це раб, котрий засуджений на невиявлення суб’єктивності і залишається під гнітом чужого владного дискурсу. Чужий (колонізатор) негативно визначає суб’єктивність через суб’єктивізм ² . Так визначена суб’єктивність у дуалістичній схемі рабство-домінування, колонізований-колонізатор, означає неправду, означає те, що потребує виправлення й корекції, те, що не претендує на визнання. Засуджена на суб’єктивізм суб’єктивність не розвивається інтелектуально, духовно, вона не розвиває свого відношення до світу, не розвиває своє мови, одним словом, культури, потерпаючи від страху, комплексу меншовартості. Засуджена на суб’єктивізм суб’єктивність не є сама собою; вона втрачає сенс існування не лише зовнішнього світу, але і власного, бо не зустрічає у світі речей створених для неї — тоді «світ не милий» і жити немає бажання. Засуджена на суб’єктивізм суб’єктивність заперечує саму себе і світ. Геґель називає відчуженням «існування в іншому», визначеність іншим. «Існування в іншому» означає розчиненість в іншому. Ми ж називаємо зворотній рух від «існування в іншому», в якому втрачають самостійність, до самого себе, як Іншого, у відношенні до «існування в іншому», тобто від несправжності до справжності. Лише незріла свідомість шукає саму себе в іншому, підпорядковуючись йому. Незріла свідомість ще не усвідомлює сама себе, тому возвеличує іншого, захоплена ним. Відмовляючись від самих себе, втрачають самостійність. Буття самим собою — це зріла свідомість, яка усвідомлює власну самостійність та цілісність в самостійності, єдність в собі і для себе. Для незрілої свідомості («нещасної») буття в собі, буття самим собою, — це потойбічний світ у відношенні до неї самої. «Потойбічний світ» — це негативна трансцендентність, обумовлена роздвоєністю на суб’єкт і об’єкт [5, 104].

Через можливість здійснити «можливість Іншого» поєднується зовнішнє і внутрішнє у суб’єктивності, яка лежить в основі цілісної самототожності. «Формула «Я=Я» виказує принцип абсолютного розуму і свободи. Свобода і розум полягають в тому, що «Я» підноситься до форми «Я=Я», що я пізнаю все як належне мені, що кожний об’єкт я осягаю як елемент в системі того, що я є сам, — одним словом, що в одній і тій же свідомості я володію і своїм «Я» і своїм об’єктом, у світі знову знаходжу себе… Така єдність «Я» і об’єкта… утворює принцип духу…» [6, 233].

Здійснення «можливості Іншого» полягає у єдності зовнішнього і внутрішнього, які синхронізуються у готовій рішучості здійснити «можливість Іншого». Синхронізація виникає тоді, коли матеріальне і метафізичне, зовнішнє і внутрішнє, творять єдину цілість, котра дає можливість ясно-бачити дійсний порядок речей. Здійснення «можливості Іншого» називається чистою дією, яка поєднує свободу і долю. «Можливість Іншого» є елементом необхідності зміни. В цьому полягає суть реформи, як невідворотність бути справжнім і цілим.

Здійснення «можливості Іншого» пов’язане з трансцендентністю Іншого, яка міститься в структурі самого здійснення. «Можливість Іншого» пов’язана з усвідомленням свідомістю душі, як певної субстанції в структурі самої «можливості Іншого», відмінної від структури «Я». Інший — це абсолютна можливість початку усвідомлення зв’язку з вищим світом, ніж світ «Я», — з Духом. Реалістична ілюзія роздвоєності на «Я» і світ, зовнішнє і внутрішнє, видиме і невидиме, не дозволяє збагнути це. Тому можна говорити про трансцендентність свідомості у відношенні до «Я». Трансцендентність свідомості — це Інший. Отже, необхідно подолати реалістичну ілюзію роздвоєностей для того, щоб увійти в свідомість.

Українці повинні стати іншими, ніж вони є. Українці не здійснили реалізацію «можливості Іншого» в 1991 році, а саме: бути самостійними, бути самими собою, тому що були не готові до виклику, який повстав у вигляді розпаду Радянського Союзу, не готові як зовнішньо (відсутність матеріальних ресурсів для підтримки самостійності — промисловість, банки, служби безпеки, військо — все було в руках неукраїнців, так і внутрішньо — низький рівень усвідомлення необхідності бути самостійними). Старі звички, старий стиль життя, все ще домінують в постколоніальних українцях. Це проблема № 1, тому що без її вирішення неможлива самостійна Україна; старе повинно відійти назавжди, в тому числі і колишні, ще відносно молоді, комсомольські ватажки; вони старі для створення самостійної України, не поділеної на Східну і Західну.

Колонізаційна політика Росії щодо українців та білорусів здійснювалася під гаслами «реуніфікації» трьох східнословянських «братніх» народів, які, нібито, вийшли з однієї колиски — Київської Руси. «Реуніфікація», чи «збирання земель», стала ідеологією Московії, пізніше Царської Росії і, нарешті, Радянського Союзу. Після розпаду Радянського Союзу ідеологія «реуніфікації» трансформувалася в ідеологію євразійства. Колонії Росії залишалися мовчазними тому, що їм (колоніям) бракувало освіченої та пасіонарної національно-свідомої еліти, самостійного погляду на самих себе і на своє місце у світі. Вони залишатимуться всередині парадигми євразійства, об’єктами і метою російського сприйняття до тих пір, допоки не відбудеться пасіонарного піднесення етнічної системи, яке характеризується, за Л. Ґумільовим, такими соціальними імперативами: будь тим, ким ти повинен бути, будь самим собою. Парадигма «Схід-Захід», яка накинута Україні колонізаторами, стимулює її постколонізацію. Цю парадигму необхідно деконструювати, тому що вона не відповідає дійсності: українцям не потрібно вибирати між Сходом і Заходом. Треба позбутися впливів Росії і відкинути політику «багатовекторності», а це робота багатьох поколінь національно свідомих дипломатів та політиків, які не матимуть жодного відношення ні до комсомольського, ні до комуністичного часу Радянської України, які не матимуть жодних зв’язків із сучасним олігархічно-клановим режимом.

Українцям треба перестати доводити іншим, що вони українці. Необхідно звільнитися від тих мітологем, які створені колонізаторами, а саме: «братні народи», «межовість України між Сходом і Заходом», також від тих настанов, які сформувалися внаслідок трьохсотлітньої колоніальної спадщини в душах українців: «все зносити і терпіти», «зміни настануть самі собою, або влада їх здійнить» тощо.

Суспільні інститути в Україні все ще функціонують так, щоб формувати в індивідів підпорядковану поведінку, яка «все зносить і терпить». Необхідно створювати такі інститути (сім’я, церква, освітні та виховні заклади тощо), які б стимулювали вільний розвиток ініціативи та інтелекту українців.

ЛІТЕРАТУРА

Грабович О. Колоніальна спадщина в сьогднішній Україні: кілька ключових питань// Другий міжнародний конгрес україністів, Львів 22-28 серпня 1993. Доповіді і повідомлення. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крипякевича НАН УКраїни, 1994. — 15-21 с.

Кульчицький О. Світовідчуття українця// Українська душа. — К.: Фенікс, 1992. — 48-65 с.

Вассиян Ю. Степовий Сфінкс// Джерела №2. — 39-49 с.

Словник української мови. — Т. 1. — К., 1970. — 765 с.

Гегель Г. В. Ф. Феноменология духа. — С-Пб., 1913. — 376 с.

Гегель Г. В. Ф. Энциклопедия философских наук. — Т.3. Философия духа. — М., 1977. — 471 с.

1 Я розрізняю українців і український народ. Українці є автохтонами на цій землі. Крім них, автохтонами є кримські татари. Український народ — це сукупність всіх інших народів, які прийшли в Україну за тих чи інших обставин: євреї, поляки, росіяни, румуни, мадяри тощо). Мета зросійщення українців — розчинити українців в українському народі.

2 Ось які визначення суб’єктивності й суб’єктивізму подаються в українських словниках: «Суб’єктивність — надто суб’єктивне ставлення до чогось-небудь, упереджений погляд на щось; брак об’єктивності. Суб’єктивізм — суб’єктивно-обмежений погляд на що-небудь; брак об’єктивності; суб’єктивізм — ідеалістичний напрям у філософії, який заперечує існування об’єктивної реальності як джерела відчуттів і твердить, що реальний світ існує тільки в людській свідомості»[Словник української мови. Т.9. — К, 1978. — 814-815 с.]; «Особистий (властивий тільки даній особі, який виражає думки, переживання і т.ін. тільки окремої особи) — індивідуальний, суб’єктивний» [Словник синонімів української мови. У двох томах. — Т.2. — К, 2000. — 91-92 с.]; «Суб’єктивізм — світоглядна позиція, що тією чи іншою мірою заперечує об’єктивний підхід до дійсності. Суб’єктивність — відсутність об’єктивності» [ Словник іншомовних слів. — К., 1974. — С. 642 ].