Століття іноземного панування не пройшли для України безслідно: асиміляційна політика Російської імперії, а потім СРСР утворила тип малоросіянина, хохла — людину духовно скалічену. Політика ж влади у сучасній Україні підкріплена ліберальним споживацьким світоглядом сприяє лише поширенню і затвердженню модерного малоросійства у свідомості українців.
У випадкових розмовах із такими гібридами неодноразово доводилось чути про „безперспективність” української нації як обґрунтування переконаності у хибності націоналізму і виправдання власної безвідповідальності. Малоросіянин переконаний, що Україна ніколи не буде великою, „бо ніколи такою не була”; що Україна не має майбутнього, „бо не має минулого”. Отже уявну „безперспективність” малоросіянин вслід за своїми духовними батьками пояснює ніби-то відсутністю української великодержавної традиції, „природною безхребетністю” і „периферійною психологією” українців. Насправді ця позиція є лише відображенням власної безхребетності та викликана бажанням її виправдати і значною мірою пояснюється незнанням історії — наших традицій.
Ще тисячу років тому наші предки, маючи шматок наддніпрянської землі, міцне здоров’я та залізну вдачу, об’єднали роздрібнені племена і здобули величезний східноєвропейський простір: від Балтійського моря і по Чорне, від Карпатських гір і по Волгу. Коли ледве цивілізована Польща не могла стримати натиску германців, а неіснуюча тоді Московія була на периферії Київської держави, Україна-Русь побудувала найвеличнішу цивілізацію на Сході Європи. Своїми воєнними походами українці ставили на коліна могутню Візантійську імперію: загальновідомою є літописна легенда про український щит прибитий князем Олегом на браму переможеного Константинополя. Українська еліта витворила монументальний правовий твір „Руську Правду”, що протягом багатьох століть залишалась головним джерелом права у країнах Східної Європи, а український мистецький твір „Слово о полку Ігоревім” досягає рівня германських поетичних легенд про Роланда, Нібелунгів, Беовульфа, норманських саг, іспанської „Пісні про Сіда”. Нашими предками рухала ідея величі України, її історичного покликання бути першою. То були люди із психологією панів: енергійні, мужні, чесні, войовничі; ті люди „що були молотом, не ковадлом в житті” (Дмитро Донцов), готові здобувати те, що їм належить не зважаючи ні на що. Прийняття християнства лише підсилило українську духовність, дозволило підняти українську цивілізацію на світовий рівень, надало новий сенс українській історичній місії: із вірою в благословення України святим апостолом Андрієм йшли в далекі походи воїни і розбудовували українську культуру митці.
Чому ж прийшла до занепаду велична Київська держава? Зростання сепаратизму, дезінтеграція і постійні удари сусідів послаблювали нестійку середньовічну імперію. Але головною причиною розпаду княжої України була деморалізація, послаблення провідної верстви — еліти, і відповідно верховної влади князя. Деградація еліти, що визначає моральний закон суспільства і є його прикладом неминуче призводить до виродження самого суспільства і держави.
Однак, українці витримали монгольську навалу, скинули ярмо і ще двісті років в союзі з Литвою стримували удари московських і татарських орд зі Сходу і Півдня. Традиції княжої доби не зникли, а назавжди залишились в душі української нації, яскраво проявились в героїчній добі козацтва. Козаки усвідомлювали чиїми вони є нащадками, гідно зберігали цю спадщину і прославляли предків своїм Чином. Безперервність української традиції підтверджує заклик з універсалу Б.Хмельницького: „Прикладом славних і великих Русів, предків своіх, при своій правді, за благочестіє святоє, за цілость отчизни і за поламаніє прежніх прав і вольностей своіх станьте”. Керуючись прикладом своїх предків, козаки наводили жах на Царгород і підлеглий йому Крим, здійснювали походи на ворожий Схід за часів Сагайдачного і захищали Україну від зазіхань із Заходу за Хмельницького. Відоме з літописних описань козацьке лицарство наслідувало риси лицарства Київської Русі: це фізична і духовна сила, мужність, героїчна вдача, прославлена у всій Європі козацька хоробрість. Але козацтву бракувало зорганізованості і довершеності еліти. Найбільшої могутності Козацька Україна досягала за правління сильних особистостей, вождів нації як то були Сагайдачний і Хмельницький. Проте поява таких володарів не стала правилом через недовершеність провідної верстви.
Прийшов час нової подрібненості, послаблення національного духу, а потім переходу української еліти в малоросійство, зникнення козацтва і української політичної автономії. Пізніше прийшли „загальнолюдські ідеї”, що знайшли вираз у хлопоманстві, культурницькому українофільстві, хуторянській драгомановщині тощо. Просякненні духом скиглення над тяжкою долею та пасивними сподіваннями на краще ці духовні євнухи були спроможні лише, вирядженими у вишиванки, співати народні пісні та загибатись перед нахабним москалем. Катастрофічні наслідки виродження тогочасної еліти, поширення хуторянства та хохлізму бачимо у поразці української революції 1917-1920-х років і відчуваємо їх по сьогодні.
Проте живучість і сила українського народу, що пройшла від княжої доби через литовсько-руський і козацький період до нового часу, збереглась у народній душі і знайшла вислів у революційній творчості Шевченка. Вона надихала майбутні покоління на продовження боротьби: українських революціонерів, зокрема „Братство тарасівців”, що з нього вийшла РУП, а потім УНП Миколи Міхновського. Ці традиції вели вперед героїв національно-визвольної боротьби 1917-1920-х років, воїнів ОУН-УПА, які знали чиїми нащадками вони є і мужньо перейняли прапор боротьби за славу і велич Володимирового Тризуба.
Україна має більш як тисячолітню великодержавну традицію, велике минуле, а значить і велике майбутнє. „Українська ментальність зіпсована, нас розстрілювали, нас катували, нас морили голодом, нас асимільовували, нас..., нас...” — заплаче у відповідь ліберальний малоукраїнець, додаючи для заспокоєння своєї зґвалтованої свідомості, що „може так і треба?”... Дійсно, ми пережили чимало лихоліть, занепад провідної верстви, малоросіянізацію широких народних мас, але ми ще живі — це вже передбачає продовження боротьби, а не зайняття національним мазохізмом. Український народ переживав і гірші часи, але українська еліта, а за нею і вся нація вставала з попелу зневіри і розбиття. Так було після татарської навали, після довгих років польського панування, боротьба не згасла і після задавалось би остаточного занепаду під владою чужої імперії. Так має бути і надалі.
До того ж є приклади з історії інших народів: добісмарківська Німеччина перебувала у значно гіршому стані. Це була напівфеодальна країна роздрібнена на десятки воюючих між собою князівств. Такий стан відображав духовне зубожіння всієї нації. „Ми, німці, не маємо національної гордості” — писав в ті часи Шопенгауер. Тільки політика залізного канцлера Бісмарка і відроджена національна еліта за короткий проміжок часу зробили з Німеччини єдину, могутню державу, відновили націю з занепаду. А згадаємо швидке піднесення оточеної ворогами країни після розгрому у Першій світовій війні?
Ініціативна меншість — будівнича провідна верства, сильні особистості — вожді відіграють в житті нації чільну роль! Так, незважаючи на скрутний стан і наша нація має всі перспективи для відродження. Але лише прихід до влади нової національної еліти дозволить втілити цей потенціал в життя. Ми не тільки віримо в перемогу, але знаємо, що Україна буде великою і вона не має іншого шляху.
