Коментарів немає
Дата публікації 28 травня 2004 р.
Росія і ми
Із приходом до влади в Росії Путіна, в ЗМІ активно заговорили про „відновлення великодержавної ідеї”, „імперську політику Росії”, „націоналізм” тощо, і саме з наголосом на пов’язану з цими змінами тенденцію „зміцнення РФ”, яка ніби-то простежується. Але чи справді це є так? Бажання величі та експансії є цілком природнім, проте, воно не відображає реальних потреб й інтересів Росії, зважаючи на її сучасний стан.
Катастрофічне вимирання і загальне виродження московського народу збігається із швидким збільшенням кількості та активізацією населення іншого етнічного і расового походження, яке згідно з прогнозами незабаром становитиме вже половину населення РФ. Зважаючи на те, що народи Росії та особливо іммігранти не поспішають асимільовуватись та працювати на „благо государства” — Росія незабаром становитиме суцільну „Чечню”.
Найбільшу загрозу становить не просто зростання сепаратизму і подальший розпад держави, а саме відсутність „чисто русского заповедника”, тобто вже не буде куди відступати. На відміну від прикладу Югославії, де із зміною етнічного складу населення Косово і його відокремленням, у сербів залишилась сербська Сербія, в Росії справа однією лише Чечнею не обмежиться — подібної „Сербії” там просто немає, пару десятків років і, користуючись висловом одного російського патріота, „всьо, фініта”. З огляду на ці факти, вельми сумнівним здається патріотизм і доцільність політики російської влади, яка замість піклування про збереження ідентичності і взагалі фізичне збереження російського народу, переймається екологічними проблемами в Керченській протоці. Путін хибно вважає, що на нього покладено велику місію „собирания российских земель”, не розуміючи того, що така політика лише загострює і без того складну ситуацію; того, що чим більшим є напруження, тим сильнішим буде вибух; того, що найкращим виходом є прийняття і контролювання процесу дезінтеграції, ніж його нівелювання, що викличе чергу неминучих потрясінь. „Великодержавні тенденції” є також значною мірою доволі прагматичним кроком, вимогою забезпечення себе електоратом, вдалою грою на почуттях скривджених і глибоко неповноцінних московинів, яким притаманне наївне мислення „масштабами країни” та нездатність до прийняття рішень, що дає в сумі можливість маніпулювати собою. Результатом ж є збагачення і повне узурпування влади злочинною верхівкою на чолі з Путіним.
І зовсім смішним виглядає приписування російській владі та й будь-якій наближеній до неї силі „націоналізму”. Адже такого явища як „російський націоналізм” не існує! І не лише тому, що традиційній російській ідеології притаманне гіпертрофоване прагнення „великості”, „розширення” та „ненависті до чужого”, тобто перебільшені імперіалізм, шовінізм, ксенофобія. Ці риси до певної міри є характерними і для деяких націоналістичних рухів — кожна здорова нація прагне могутності й величі, відчуває недовіру і ворожість до інших рас. В кожної здорової нації любові до свого відповідає ненависть до чужого, а ворожий шовінізм можна спинити лише власним. Російського ж націоналізму не існує насамперед тому, що самої російської нації немає, не було і бути не може! Московини як етнічна група утворились внаслідок українського цивілізаційного впливу на дикі фіно-угорські племена Сходу Європи, російська мова створена штучно на основі древньоболгарської писемної мови з домішуванням переважно фіно-угорських, тюркських та українських елементів, вся їх цивілізація з’явилась і розвивалась під впливом та безпосереднім керівництвом представників розвиненіших народів і рас, а передовсім українців, які й досі утримують Росію від повного занепаду і краху. Отже маємо „націоналізм без нації”! Традиційна російська ідеологія не заснована на ідеї нації, а ґрунтується на безпідставному імперіалізмі та шовінізмі, що її можна окреслити як квазінаціоналістичну. І вся сукупність подібних російських ідеологічних вчень є нічим іншим, як квазінаціоналізмом.
Проте, сьогодні в Росії, не зважаючи на засилля пропаганди старих і живучих фарисеїв, різноманітних псевдонаціоналістів, великодержавників, комуністів, євразійців тощо, пробуджуються нові російські сили, які усвідомлюють катастрофічний стан і прагнуть збереження та відродження свого етносу, зокрема висловлюються сподівання на „відновлення Київської Русі”. Й це нерозривно пов’язане із визволенням всіх поневолених Москвою народів, становленням України як гаранту охорони та захисту вільних народів. Українська держава повинна сприяти поширенню подібних настроїв, всіляко підтримувати їх, як і будь-які сепаратистські рухи, соціальні заворушення, релігійну боротьбу в Росії тощо. Невипадковим є й стихійне поширення в РФ ідеї так званого руху скінхедів, викликаного етнічним і расовим почуттям, ксенофобією — інстинктом збереження чистоти раси та її розвитку. Зростання, розширення цього і подібних рухів лише наближають час дестабілізації, вибуху нової російської революції. Проте, як для російських так і для наших інтересів кращим буде „тихіший” та найменш кривавий шлях розпаду московської імперії, адже масштабний збройний конфлікт на території РФ призведе до неминучих економічних втрат з боку України. І реальним такий варіант стане лише за сприяння нової російської та української влад, а також широких народних мас.
Можна запитати: чого це проблема виживання росіян нині така актуальна? Одним із геополітичних завдань нашої держави є встановлення нового українського ладу на Сході Європи, що є вимогою історичної місії України: визволення й охорона всіх поневолених та пригнічених народів, серед них і росіян, які стають пригніченими у власній державі, вироджуються й зазнають утисків з боку чужинської меншості. Ця меншість крок за кроком наближається до перетворення у більшість і незабаром загрожуватиме Україні. Сьогодні інтереси двох сусідніх народів збігаються, і насамперед — це розпад російської імперії та визволення всіх поневолених нею народів. Здорові сили, що постають і динамічно розвиваються в РФ, усвідомлюють і визнають цю необхідність: „либо русские готовы признать выход этих субъектов из России, тогда их народы не препятствуют нам и мы вместе сносим режим, либо мы никогда не приходим к власти и обречены” (В.Карабанов, „Агенство русской информации”). Використані і доведені імперськими фарисеями до межі зникнення московини мають зберегти і відтворити свою етнічну і расову ідентичність у власній самостійній державі за допомогою та під захистом України. „Всем, кто испытывает ностальгию по империи, надо выбирать, что дороже: мы, русский народ, или мифическая Империя, в которой мы являемся завоёванным народом” — це є висновок і заклик справжніх російських патріотів-опозиціонерів. Врешті-решт спільного розв’язання цієї проблеми вимагає геополітичне розташування України та Росії між Європою і Азією, що відбилося на нашій долі: Росія є породженням України і ми мусимо про це пам’ятати, як і про те, що ми відповідальні за тих, кого приручили.