Не можна сказати, що їм просто набридло жити чи вони утомилися? — ні, навпаки, вони любили життя більше, ніж всі ті хороші маленькі люди, з їхніми незчисленними масками, зрабованими душами і етикою експлуатованого. Світ „Бійцівського клюба” — це світ, де „футуристична велич” співіснує з „примітивним насиллям”, „відчуження” зі „свободою”, а „усвідомлення руйнівного характеру” із „радістю від нього”.

Всередині та зовні кожної соціальної інституції, держави та правосуддя. Там, де не існують неприродні обмеження урбаністичного суспільства, там, де „природне” знову пізнається шляхами насильства, — особа знаходить втрачену індивідуальність в новій общині, що є поза масою посередніх звичайних людей, де життя вимагає свої права в тих, хто їх вкрав. Там, де маргінальна культура стикається з вищою культурою буржуазії, там, де руйнування існуючого положення речей є творенням НОВОЇ ЛЮДИНИ. Там, де слова вічного борця Заратустри є одиноким правилом: „ єдиним задоволенням є небезпечне життя”.

Бійцівський клуб — це відчайдушна спроба відчуженої особи втекти від шаблонності, від задушливих обіймів урбаністично структурованого суспільства. Сюжет лестить нігілізму, анархізму та, навіть, фашизму (прославляння насильства), „засоби” стають „метою”, метою є проголошення насильства задля трансформації суспільства через трансформацію окремої особи, засоби (персональне і колективне насильство) — від саморуйнування до знищення соціальних інституцій, вищої моралі, існуючих соціальних та політичних систем.

Волюнтаризм Бергсона, нігілізм та інверсія ніцшеанських цінностей, анархізм Бакуніна, насильство Сореля, комуналізм Прудона, і, можливо, навіть, культурна боротьба Грамсі — всі ці елементи присутні в Бійцівському клубі.

Дикі крики, що вириваються в героя, нагадують нам про слова Габріеля Д‘Аннунціо: „Все, що існує зараз — це ніщо, це непотріб, смерть, що заважає існуванню. Найперше, що зараз треба зробити — це осквернити все. Одного дня я задля цього спущусь на вулиці”.

І, дійсно, герой Бійцівського клубу спускається на вулиці, в підземелля; він бореться з буржуазною мораллю, зі споживацтвом сучасного суспільства та штучними цінностями, що визначають соціальний статус. Він зневажає соціальне оточення, „обраним” членом якого він був до пробудження духу насильства, він насміхається над соціальною ієрархією — похідною кожного урбаністичного суспільства — якій він колись підпорядковувався (порівняй: його бос на робочому місці).

Несподівано він вирізняє себе і поза блискучими „вікнами” — там, де ще вчора був „сліпим” — сьогодні він повстає всією своєю істотою. Тепер він балансує на межі, і він усвідомлює, що його товариші в своєму блаженному сні ніколи не зрозуміють, що : „ви — це не ви, тільки ваша власність, ваші ліжка, офіси, шикарні машини; речі, що ви ними володієте, насправді володіють вами”.

Він палко вимагає майбутнього, всіх тих речей, що були вкрадені в нього в минулому через низький підлеглий статус, він звільняється від усіх цивілізаційних нашарувань.

В той же час він намагається перетворити себе на нову особистість. Він розуміє, що насильство складає вищу цінність, якої він набуває під час цих „екстремальних моментів”, моментів справжньої свободи. Шляхом саморуйнування, що пізніше призводить до наміру зруйнувати соціальну структуру (утворення „терористичної” організації) він таврує дешеве, вульгарне, егоїстичне життя сучасної буржуазії, в той же час він проголошує вищість „обраних”, які є обов’язково агресивними та величними (що є глибоко аморальним відповідно до табу урбанізованого суспільства), їх авантюрна та дика краса „боротьби до останнього” протистоїть „соціально прийнятному” конформізму. Це все нагадує нам іронічні усмішки Марінетті та рух Італійських футуристів, до того, як вони були забруднені співпрацею з „існуючим фашистським” режимом.

Коріння Бійцівського клубу проростає з цілого пласту філософських, політичних та соціальних рухів, що автономно розвиваються в багатоликому сучасному урбаністичному суспільстві. Іншими словами, після відчуження прийде свобода, а після смерті — воскресіння.

Герой поступово, але наполегливо ізолює себе від вищої моралі сучасного суспільства. Він пропонує нову расу вільних духом людей, загартованих війною, самотністю та великою небезпекою, вони повністю і безповоротно звільнені від неприродного та нелюдського, на зразок „християнської любові до ближнього”. Іншими словами, наш герой, як анархіст, ніколи не може бути Толстим! „Трагедія ніколи не помре” — він пристрасно вигукує, намагаючись звільнитися від упорядкованого, непривабливого фарсу урбаністичного життя, що вимагає компромісів та постійного підпорядкування.

Своїми діями він прагне зруйнувати соціальний контракт — каркас сучасної урбаністичної демократії. В світі, що стає все більш конформістським та застиглим, де не прокладаються нові шляхи, а користуються тільки старими, де люди обмежують себе законами, писаними та неписаними правилами, моральними табу — дика боротьба між соціальними інституціями та членами Бійцівського клубу не може бути іншим, як утвердженням життя та боротьбою до смерті.

„Ті, хто не захищаються — помирають, хто не помер — буде живим похований у в’язниці, у виправних закладах, халупах робітничих кварталів, в кам’яних домовинах багатоквартирних будинків, в задушливих дитячих садках та школах, в сучасних кухнях та спальнях, заставлених розкішними меблями, купленими в кредит. Починай збройний опір зараз! Створи Червону армію!” — Ульріке Майнхоф, 1970 (RAF).

„Червона армія”, можливо, і не була створена в кіно, але, тим не менше, було створене щось відповідне — Бійцівський клуб, армія бунтівників, що прагнула загального хаосу, соціалізації терору, тероризування того, що стільки років тероризувало їх. Битва не є законною, вона протирічить „демократичними цінностям” режиму, тепер говорить армія.

Люди з Бійцівського клубу борються з суспільством, що вимагає поваги, в той же час саме нічого не поважаючи, вони борються з суспільством тими ж методами, що воно саме застосовує проти „божевільних” та „психічно хворих”, які є лише породженням цього суспільства, воно знищує їх або ізолює у в’язницях, психлікарнях, виправних закладах. Державний апарат, правосуддя, законність, кар’єра, соціальна еліта та соціальна ієрархія складають образ ворога, борючись проти нього, люди з Бійцівського клубу віднаходять втрачену людяність та невинність, яку втратили через керівників, офіси, шикарні меблі та помешкання. Члени цієї терористичної організації не лише становлять небезпеку для загальної безпеки та порядку, але, навіть, більше: вони небезпечні для суспільства, що хотіло б, аби вони були успішними працівниками певної фірми, одягали костюми та привабливі маски, щоб приховати власну пустоту. Вони небезпечні для суспільства, що одягало їх в уніформи та змушувало загнивати на робочих місцях з ранку до вечора, вони небезпечні для держави, що, витрачає мільярди на космічні програми, коли мільйони людей помирають від голоду.

Вісь, навколо якої обертається Бійцівський клуб — це насильство, точніше, цей апофеоз насильства є відповіддю на насильство соціальних інституцій з одного боку, а з іншого — особистим актом звільнення людини від посередності. Ця двоїстість є головною ідеєю фільму.

Насильство соціальних інституцій є як фізичним (катування, „випадкові” вистріли поліції), так і психологічним. Напруга, що наповнює сучасну людину, урбаністичий стиль життя проявляється для вищої буржуазії у головному болі, легковажності, сексуальних проблемах, шкірних висипаннях.

Члени Бійцівського клубу намагалися перетворити напругу рутинного життя у ненависть до соціальних інституцій, що акумулювалася десятиліттями, виміщаючи її на собі та пізніше на урбаністичне суспільство.

Медіа створюють підробні цінності та дезорієнтують людей (як я співчуваю культуристу, що так намагається бути подібним до блискучого постера, говорить головний герой). Це є легальною експлуатацією та прихованим насильством держави, що має монополію на його використання. Поліція вбиває одного з компаньйонів (члена Бійцівського клубу) нелегально та протизаконно, що не відповідає навіть рудиментарним завоюванням урбаністичної демократії, всі ці приклади дозволяють їм стати ще жорстокішими, і — це природно проявляється у руйнуванні кам’яних трун (багатоквартирного будинку), що вибухають на екрані.

Для членів Бійцівського клубу прізвище або повне ім’я не існує, вони живуть подвійним життям, тому що дволикість є ознакою суспільства, в якому вони виросли. Ознаки суспільства спалені, вони утворюють власну спільноту на противагу існуючому суспільству: „вони є поколінням чоловіків, що їх виховали жінки, втративши будь-яку надію на майбутнє, вони стали дійсно вільними”, „вони є непотребом історії”, „телебачення примусило їх повірити, що одного дня вони стануть дійсно важливими, але в результаті вони стали нічим”, „той, хто втратив усе, вільний для здійснення справжнього вчинку”. Вони є дітьми, що розбивають машини, крадуть гаманці, погрожують перехожим зброєю, вони підкладають вибухівку, щоб підірвати те, що до цього моменту отруювало їх душі. Таким чином вони помстяться суспільству, за речі, яких їх позбавили. Вони набудуть дорогоцінний досвід, необхідний для „поезії дії”, „радості руйнування” і „могутності сили”.

Вони б побили Ганді, якби могли, цього представника пацифізму та прибічника повної покори в межах доктрини „підстав іншу щоку”. Члени Бійцівського клубу вірять в індивідуалістичний егоїзм Штірнера, вони борються з суспільством загальної та невизначеної демократії, що вже померло інтелектуально і зараз розкладається фізично, труп цього суспільства смердить, вони самі є продуктом цього суспільства і наміряються підштовхнути його до кінцевої точки. Вони мають намір викинути з нього все непотрібне через „гріх”, відновити його через смерть і надають нового значення цьому суспільству завдяки прямому насильству.

Вони зрозуміли те, що грецький поет Каріотакіс вже висловив у міжвоєнний період: „Свобода буде куплена торговцями та консорціумами”. Таким чином, вони зробили великий крок. Вони втікають від штучного соціально-прийнятного погляду на життя і поривають з державними координуючими інституціями; вони повстають проти себе, проти маленького буржуазного звіра, що ховається в них.

„Ти — звичайна маленька людина, ти боїшся подивитися на себе і зневажаєш себе, ти боїшся критики і тавруєш велику людину, як злочинця чи психопата. Тому що велика людина, на відміну від тебе, не ставить за мету свого життя гроші, вдале одруження доньки, політичну кар’єру, академічні звання чи Нобелівську премію. Ти називаєш його хворим та асоціальним, ти порівнюєш його з собою, зразком „Нормальності” , „homo normalis”.

Вільгельм Райх „Слухай, Маленька людино!”.

В момент насильницького пробудження, герой задумує світ „поза добром і злом”, поза будь-чим, що уярмлює людину приховано чи явно, в домінуючій чи пригнобленій групі урбаністичного суспільства. Він повинен і він хоче жити вільно, аморально, жорстоко, само знищуючись (відповідно до уявлень буржуазії), поза утвореннями урбаністичної „демократії”, законності, лицемірства, відхрещуючись від уявної доброти ближніх та структур „ліберального” суспільства.

Він знає, що не може викинути себе сам з суспільства; відповідно він живе на його узбіччі. Тепер він існує, щоб зруйнувати суспільство і замінити його новим, в якому його місце буде в центрі, а не на узбіччі. Члени Бійцівського клубу досягла багато чого на своєму шляху, поетичному та екстатичному шляху насильства, самоорганізації та самовизначення тіла і душі. Вони оголосили війну світові, що вже проголосив війну людській природі.

Їх антисоціальність поєднується з глибоко розвиненим комуналізмом, що базується на товариських відносинах та солідарності між усіма, хто відчуває однакову ненависть та пристрасть, ті ж біди, та має такий же рівень неприйняття соціального оточення та урбаністичних структур, держави і законності, нецікавого життя буржуазії.

У світі Бійцівського клубу значення громадян не оцінюється за звичайними критеріями урбаністичної демократії, або, точніше, в Бійцівському клубі громадянин існує до такого ступеня, як він бореться, будь-якими засобами, законними чи ні. Активна людина — це не та, що голосує і читає газети аби бути поінформованою та складати власну думку. Активний соціальний суб’єкт реагує тільки на „законні” процеси в державі та суспільстві, і ці урбаністичні забобони є неприйнятними для членів Бійцівського клубу; свідомо чи безпринципно, організовано чи спазматично, індивідуально чи фізично. У споживацькому суспільстві, де померла ідеологія, в глобальному селі, де принизили та винищили особистість, де панує „посередність”, „слава”, „розпуста” та кар’єризм — члени Бійцівського клубу намагають через „створення ХАОСУ” відновити порядок нев’янучих та вічних цінностей насильства.

Тому тероризм, до якого вони приходять, виникає через прогресуючу дегенерацію традиційних форм влади (демократичної чи диктатури). У суспільстві, що живе тільки для комфорту і безпеки, Бійцівський клуб свідчить, що людина — це єдина істота в світі, що живе і помирає задля ідей.

переклад Олега Шеленка ( sprotiv@rambler.ru ) і Оленки

за матеріялами http://www.national-anarchist.org/