Давно-давно жив у Туреччині розбійник Демір-Кая. По нашому це Залізна Скала. Називали його так тому, що він не знав ні милосердя, ні боязни, ні сорому.

Волочився він зі своєю ватагою в околицях Стамбула, в благословенній Тессалії, в гористій Македонії та по розлогих болгарських пасовиськах. Дев‘ядесять дев‘ять людей впало з його руки, а були між ними і старики, і жінки, і діти.

Аж окружило його раз у горах могуче військо Падишаха. Три дні відбивався Демір-Кая, відгризався ніби вовк перед хмарою собак. А четвертого дня рано-вранці удалося йому одному пробитися поміж кордон ворожих військ і вирватися з їхніх рук, маючи на тілі кілька ран. Частина його товаришів-розбійників згинула в завзятім бою, а решта прийняла смерть на великій площі столиці з рук ката.

Поранений і облитий кров’ю лежав Демір-Кая в недоступній печері, де скривалися напівдикі гірські пастухи. Невгасаюча ватра стелила клуби диму і ось серед глухої ночі з’явився йому післанець Аллаха з огнистим мечем. Демір-Кая пізнав в ньому вістуна смерти, післанця неба і сказав:

Нехай буде твоя воля, Аллах! я готов.

Та післанець промовив:

Ні, Демір-Кая, твоя година ще не вибила. Послухай волі Аллаха: як встанеш з ліжка болізни, піди викопай зі землі свої скарби і зміни їх всіх на гроші. Потім звернися просто на схід і йди доти, аж побачиш роздоріжжя, де сходиться сім доріг. Там вибудуй дім з просторими світлицями, з чистою водою в фонтанах, з широкими диванами, з їдою і напитками для подорожніх, із пахучою кавою і пахучим зіллям для втомлених. Запрошуй до себе всіх, хто попри твій дім буде йти або їхати і обслугуй їх немов послідний невільник. Нехай твій дім — буде їхнім домом, твоє золото — їхнім золотом, твій труд їхнім відпочинком. І знай, що прийде час, коли Аллах забуде про твої гріхи і простить тобі кров тих людей, що ти їх убив.

Тоді Демір-Кая запитав: — Який знак дасть мені Аллах, що простив мені гріхи?

Ангел сказав: — Візьми з ватри, що тліє біля тебе, обгорілу головню покриту звуглінням і встроми її в землю. А коли мертве дерево покриється корою, випустить листки і зацвіте, тоді знай, що прийшов час твого спасення.

* * *

З тої хвилини минуло 20 літ. На цілу країну Падишаха славною була гостиниця на роздоріжжі семи доріг, межи містами Джедді а Смирною. Жебрак виходив з неї зі запомогою в подорожній торбині, голодний нагодованим до сита, змучений покріпленим, ранений виліченим.

Через довгі двадцять літ дивився Демір-Кая на кусок звуглілого дерева, вкопаного біля гостиниці, але дерево було чорне і мертве. Погасли очиці в Демір-Кая, згорбилася його лицарська постать, а волос на голові побілів.

Аж одного разу ранним-ранком почув Демір-Кая кінський тупіт. Вибіг на дорогу і побачив їздця, що мчав на задиханім коні. Кинувся до нього Демір-Кая, схопив коня за поводи і почав просити подорожнього:

Братику мій, увійди в мої пороги! Відсвіжи своє лице водою з криниці, покріпися їдою і напитками, осолоди свої вуста пресолодким запахом каляну!

Та їздець крикнув люто: — Пусти мене старий діду! Пусти!

І плюнув їздець в лице Демір-Кая і ударив його рукою та помчав далі.

Тоді закипіла в старім Демір-Кая розбійницька кров! Підніс із землі тяжкий камінь і кинув ним за їздцем і захитався їздець на сідлі, схопився за голову і упав на землю з розбитою башкою.

Перестрашений своїм вчинком побіг до него Демір-Кая і заридав з болем серця: — О брате мій! Я убив тебе!

Та умираючий промовив: — Не ти убив мене, а рука Аллаха. Слухай! Ґубернатор нашого краю є нашим ворогом, а до того чоловіком страшно злим, захланним і строго несправедливим. Мої приятелі, а з ними і я — уплянували заговір проти того ґубернатора. А я злакомився на щедру нагороду — задумав зрадити своїх приятелів, щоби самому збагатитися, а приятелів видати в руки лютого ґубернатора. І якраз тепер, коли я спішив на тому коні з доносом, затримав мене камінь, яким ти брате кинув в мене. Це була рука Аллаха, хай його ім’я буде святим.

Прощай!

І після того в муках помер.

Огірчений вернув Демір-Кая на своє подвір’я. Через це убивство він втратив цілком надію на прощення гріхів і спасення. пропала його двадцятирічна покута. З розпукою в очах споглянув він в ту сторону, де була чорна обгоріла головня, де день в день через 20 літ затримувався його зір в надії на спасення.

І що за чудо! Він побачив, як на його очах мертве дерево почало розростатися, покриватися пучками, пристроюватися в зелень і розцвітатися жовтим цвітом.

Тоді упав на коліна Демір-Кая і заплакав з радости, бо зрозумів, що великий і добрий Аллах в безмірній мудрості своїй дарував йому дев‘ядесять дев‘ять невинних жертв за смерть одного зрадника.

за матеріялами: Рідний ґрунт. — 1935. — 7 липня. — С.2.

Правопис і стилістику збережено.