Автор   Стаття 
Статті Бриколаж  —  Голос нації  —  У пошуках білоруської ідеї
Семен Букчин
Дата публікації 7 січня 2004 р.
У пошуках білоруської ідеї

Пошук Білорусії, її справжнього образу, характеру, гісторії і майбуття триває здавна. У даному випадкові можливі ріжні координати відліку. Можна звертатися до часів, коли було видано Статут Великого Князівства Литовського і „Біблію” Францішка Скарини. Можна пригадати сповнені гіркоти слова з передмови до „Дудкі беларускай” Францішка Багушевіча: „Не покидайте, бо загинемо”. Це вже 90-і роки 19 століття. А потім — Янка Купала з його надривним „людзьмі звацца” і Максим Богданович з романтичною, хвилюючою серце „Пагоняй”.

Пошук Білорусії, її відмінність від російських і польських культурово-гісторичних традицій — ці процеси зі змінною швидкістю відбувалися і у радянську епоху. Більш активно — у часи так званої „білорусизації” 20-х років, коли виникла віра у те, що національну Білорусь можна побудувати на більшовицькому підмурку. Національна інтелігенція, у тому числі і та, котра повірила у подібну перспективу і повернулася з еміграції, дорого заплатила за цю ілюзію. Майже вся вона була знищена, загинула у сталінських в’язницях і таборах. По суті, народ залишився без духових наставників. Тим не менше, пошуки Білорусії не припинилися. Під час війни білоруські націоналісти спробували обрати третій шлях і, чекаючи, доки Сталін і Гітлер порозбивають один одному голови, все-таки знаходилися на службі у Третього Рейху чи, в якости платні за дозвіл окупаційної влади на національну самоорганізацію, виконували її криваві завдання не лише „стосовно більшовиків і жидів”, але і співплемінників-білорусів, мешканців спалених сіл. Слово „поліцаї”, котрим користувалася післявоєнна радянська пропаганда, надовго лягло могутнім тягарем на плечі всіх білоруських самостійників. У цій національній несамостійности — одна із істотних причин кволости білоруської національної самосвідомости, її розколотости, що дається взнаки у вирішальні для країни і народу роки суверености.

І все-таки останні роки (починаючи із 80-х) відбувалося формування абсолютно нової білоруської інтелектуальної генерації. З’явилися молоді люди з європейською філософською виучкою, з непоганим знанням іноземних мов.

Їх пошук Білорусії якщо і не цілковито відкидав звичну фолкльорово-етнографічну лінію попередників, то насамперед спробував опиратися на європейський гісторичний, культуровий та інтелектуальний досвід. Сергій Дубовець, відомий літературний критик і публіцист, котрий майже десять років редагував відновлену „Нашу Ниву”, — знакова фігура цієї генерації.

„Червона нитка” його публіцистики — прагнення виявити, оголити, встановити координати справді національного у Білорусії, того національного, котре може, повинно стати фундаментом для побудови дійсно вільного, демократичного білоруського суспільства і держави. У роки пізньої перебудови Дубовець опублікував статтю під майже академічною назвою „Підстави раціонального націоналізму”. Це була спроба надати „страшному”, традиційно „негативному” термінові риси, скажімо так, творчої активности в умовах того національного спустошення, що відбулося у Білорусії за роки радянської влади. Але — на жаль! — не вийшло в Білорусії творчої активности. Вийшов Лукашенко з диктаторським режимом, з викраденням відомих опозиціонерів, з масовим побиттям і в’язницями для незгідних, з нечуваним навіть у радянські часи приниженням білоруської мови і культури.

„Русская книга” Сергія Дубовця — це спроба відповісти на запитання, чому так сталося. Вона, доречі, створювалася саме під вирішення цієї задачі. Анотація повідомляє, що книга „составлена из текстов, написанных автором в середине 90-х для периодических изданий, выходящих на русском языке...” Не знаю, може бути що автор направду керувався саме цим принципом, проте сама книга (принаймні, значна частка її обсягу) сприймається в якости різновекторового потрактування російського фактора як у далекій так і у сучасній гісторії Білорусії, на разі коронованій лукашенківським проводом.

Амплітуда міркувань С.Дубовця надзвичайно широка — від чисто емоційної естетики до гісторичної аналізи з претензією на строгість розмірковувань, вони відзеркалюють віру, відчай і навіть розгубленість автора, котрий шукає найбільш переконливої аргументації. В есе „Среда и кровь”, котрим зачинається книга, зі здивованим вигуком мовиться: „Кровь — наша общность, которая отделит нас от среды”. Можна здригнутися від можливих анальогій, якщо не прочитати далі: „Язык — это кровь наших предков”. Автор не хоче, не може бути „минским русским — голосом среды”, він прагне вирватися з цього „гиблого болота”. Він знає, що „национализм — хищный зверь”. Проте він знає і те, що „лучший контроль — свобода”. „Посмотри, — звертається він до співрозмовника, — как все более подконтрольными становятся мои слова. Я как будто обмяк от своих принципиальных признаний”.

Проте за цією м’якістю, за цією більш ніж зрозумілою інтелігентською рефлексією постає досвід довгих книжкових студій, відчайдушних суперечок насамперед із самим собою. „Почему мы не стали русскими” — так називається стаття, присвячена розбору давно забутого, надрукованого ще у 80-і роки XIX століття твору Н. Ланської „Обрусители. Роман из общественной жизни Западного края”. Висновки автора звучать як присуд: „Потому что вместо русской природы, языка, культуры нам предлагались природа, язык и культура чиновнические. Мы, народ, превращались не в русских, а в денационализированных чиновников — вбирая в себя эту психологию, этот тип достоинства и ценностей. Они входили в нас не вместо нашей белорусской сути, а лишь потеснив ее, приглушив своим объемом, своей массой. Мы так и не почувствовали ничего русского в себе, называя этим словом лишь цепь своей зависимости от системы, а не пуповину, которая могла бы связывать нас с национальной жизнью соседней страны”.

Можна, звичайно, посперечатися з автором і вказати йому на слова Максима Богдановича (1916 рік) про те, що „печать русской культуры лежит на духовном творчестве любого народа России, она является для них общей почвой, сближая содержание их культур, их идейных и литературных течений”. Можна додати, що окрім „культуры чиновничества” пропонувалася і інша — Достоєвський, Толстой, Чехов...

Проте ж питання у іншому: „Почему мы не стали русскими?” Зрештою, проблема не у тому, аби зайвий раз викрити „імперського монстра” чи впасти у його братерські обійми (тут варто зауважити, що темі „гісторичних рахунків” у книзі присвячено статті „Семейный спор” і „Братский пепл”, передумовою для написання останньої стало проваджене владою переслідування книги Володимира Орлова „Рассказы по истории Беларуси для младших школьников”). Для С.Дубовця значно істотнішим є зрозуміти національний шлях як шлях до свободи. Він так і формулює: „Насколько белорусский путь — это путь к свободе?” Тут автору не вдається обійтися без містики. Століттями перекочувалися країною хвилі московської і польської експансії, потім радянизація — комунизація — русифікація, знищено усе, у тому числі і „деревня — космос нации”. Тим не менше, „несколько лет назад белорусы вновь стали появляться на арене событий, начав было исчезать уже окончательно”. Більше того — білоруси вже „несут свободу в своих генах”. Автор, безумовно, перегинає. Але його патос зрозумілий — писалося ж на початку 90-х, коли прийшля неочікувана, як той дарунок з небес, упала суверенність, національне щастя здавалося таким близьким...

Проте досить швидко з-під романтичного вбрання білоруської Свободи почало виглядати якесь Нечисте Рило, і наший публіцист відчув необхідність уособлення „белорусской идеи как идеи лучшего человека”. На жаль, а може, і на щастя, нічого нового: „Национальная идея овладевает массами, благодаря стремлению каждого человека приобщить себя к элите, к моральному большинству, к сообществу порядочных людей. При этом национальный идеал остается недостижимо высоким”.

Де ж це все шукати?

Автор знає навевне: „Поэтому в поисках национального стереотипа порядочности мы, городские, поедем в деревню. В испохабленную председателями-паханами, разграбленную, отселенную. И все-таки еще живую... Не даром ведь так держались за деревню белорусские писатели всех времен. Правда, так и не добились они одного — не создали из деревни святыню, моральный кодекс нации”.

Мені зовсім не подобається відоме формулювання про „ідіотизм сільського життя”. Але, дайбі, вельми дивним є цей патріархальний заклик автора, котрий наважився оспорити кредо білоруської нації — вірш Янки Купала „А хто там iдзе?” Мабуть, вперше у Білорусії сказали, що знаменитий рядок „Людзьмi звацца” не містить „Задачи и Выхода”. Під питанням і самий заклик: „А что, мы и так не люди?”

Село як осердя національного духу? Нічого не маю проти, бо хто не знає що „всі ми з хат...”

Але ж чи не звідти, чи не з того села видатний демагог, щось ось вже вісім років як душить Білорусію? Чи не воно, село, темне і забите, як і двісті років тому, дає йому голоси і рейтинг?

Напевно, автор мав на увазі інше село, якісь, кажучи його словами, „уцелевшие гнезда человечности”. Але ж не вони — на жаль — визначають сьогодні рух стрілки політичного барометру у Білорусії. Зрештою, автор і сам це розуміє, тому і накочується песимістична хвиля: „Поэтому ничто никуда не движется, и все только ждут: кто внешнего воздействия, кто провидения, кто окончательного крушения экономики, например”. І як не зрозуміти і не розділити цієї авторської гіркоти: „Жаль этих дней и лет, посвященных всеобщему ожиданию. Жаль жизни — большой и малой, которая не складывается, потому что нет под нею твердой основы. Нет принципов”.

Проте тим вартісніший пошук цих принципів. Один з найважливіших для автора — у святкуванні 25 березня Дня Волі. „Начало республики”. День, котрий „будет отмечаться всегда, независимо от того, утвердит его очередная власть или нет”. І, як це завше буває у житті, розчарування, стомленість і сум змінюються на надію. Автор бачить, що новий етап національного відродження пов’язаний з „открытым противостоянием режиму”. Багатотисячний Марш Свободи восени 1999 року у Мінську — живе тому підтвердження.

Сама ж влада Лукашенка, переконаний С. Дубовець, це не більше ніж „дань недалекому прошлому, с которым психологически трудно распрощаться”. Так, розлучення, очевидно, затягнулося. Проте воно іде. І те ж нарешті догорівше село вже не так однозначно сприймає свого кумира і добродійника. І саме життя довкола, досвід такої близької авторові „Русской книги” Литви (стаття „Вильня — Wilno — Vilnius”) переконують: білоруська темрява повинна розвіятися. Хоча цей оптимізм не виключає інших складнощів, котрі щодень виникають за умов сьогодення. Звичайно, нічого не відбудеться саме по собі. Білорусія мусить діяти. А це значить, що пошук білоруського шляху, білоруської ідеї триває.

переклад М. „Мазепи”, МЛ „Бриколаж”, Обухів - Київ

за матеріялами часописа „ARCHE”

Догори

Перейти до статей теми: