Привіт. Для початку давайте визначимося із термінами. Хто такий „Інший”?
По-друге - це я. А по-перше... Мабуть той, хто завжди шукає так звану “вузьку браму”, на відсіч від усіх, хто віддає перевагу брамі загальній, людський... У якомусь сенсі, взагалі, інші не є людьми... І най цим втішиться решта.
Інші - не є моя вигадка. Це дійсність, що нас оточує. Її багаторазово обсервовано та описано.
Шевченко в світі свинопасів виокремлював козаків.
У “Бригантині” Когана інший - той, хто у флібуст’єрському далекомі синьому морі...
У Шарля Бодлера це той, для кого відбувається зустріч безмежності мрії з обмеженістю моря.
Вчений Борис Додонов підказував, що до інших мусять ті, хто керується так званими „пугнічними почуттями” - тягою до переживань, до небезпеки, до боротьби.
Червоний інший Горький-Пєшков казав, що диваки прикрашають собою цей світ, але він брехав, бо диваки цей світ просто створюють. Йому опонував О.Дубов: „Вся історія людського роду, то є боротьба між інертною нормою, звичайністю і рухливим та невгамовним дивацтвом”. Ще у ХІІІ столітті „Королівське дзерцало”, що слугувало за підручник для норвезької королівської династії, намагалося, наприклад, обґрунтувати, якого бісу інші пнуться до небезпечних мандр.
Молодший Гумільов називав цю інакшість пасіонарністю.
Дослідники легко переносили на людей винайдений фізіольоґом Павловим „рефлекс свободи”.
Вельми цікаво викладав власну теорію роздвоєння людської раси Б.Поршнєв. Він бачить початок цього процесу ще в колисці людства - за часів неандертальця.
Письменник Михайло Анчаров пов’язує існування серед людей особливих істот, яким була притаманна можливість користуватися послугами „третьої сигнальної системи”.
Ось що писав Сент-Екзюпері про цікавих людей „які немов би керувались нездоланним покликом, які йшли до пустелі або в авіацію, як решта йде до монастиря; але моє завдання не на тому, аби змусити Вас захоплюватись цими людьми. Захоплення вартий, переважно, ґрунт, що їх виростив. Що й казати, але поклик грає не останню ролю. Один сидить замкнутий у своїй крамничці, інший невпинно йде до своєї мети, - і навіть у його дитинстві можно помітити перші поривання та прагнення, які визначать його долю...”
Світ, поділений на переможених інших та переможців-сірих змалювали у своїй повісті „Важко бути богом” брати Стругацькі. Пам’ятаєте Арканар? А в інший книзі вони складають прогноз: „Людство буде поділено за невідомим для нас параметром, менша його частина форсовано і назавжди випередить більшу, і станеться це волею та мистецтвом надцивілізації, що є людству рішуче чужою...”
Новий Заповіт каже про тих, хто шукає батьківщини: „Бажають вони тепер кращої, цебто небесної, тому й Бог не соромиться їх...”
Про свого „іншого” предка - скрипаля та вора - співає Марина Цвєтаєва.
Дещо про природу інших є в „Степовому вовку” Ґермана Ґесе.
Інші-комсомольці їхали за романтикою в тайгу.
Джека Лондона та його героїв кличе в Білу Безмовність „сурма Півночі”, у його Таруотера „ноги так і сверблять, а мозок свердлить стала маячлива гідея”.
Про „нездоланний поклик до крокуючих у нескінченність вершин” пише Стефан Цвейг.
П’єр Ман’ян, що підкорював арктичні пустелі вітрилами свого снігового буєра, вважав, що „позов далечини - то є відповідь на ту думку про смерть, що переслідує кожного з нас”.
Відомий північний арап у свої римах писав: „Есть упоение в бою И бездны мрачной на краю...”
Про приреченість інших писав Гемінгуей: „Можливо, мені не треба було ставати рибалкою, але ж я задля цього народився.”
Не знаю, чи варто подовжувати цей перелік. Для висновку, що про інших вести мову варто, цього, як на мене, то достатньо...
Як давно Ви стали чи просто відчули себе „Іншим”?
Знаєте, у дитинстві я дуже сильно вдарився головою об ту брилу, на якій у Києві посеред Софіївського майдану скам’янів Богдан. Я не жартую - це дійсно було. Проте потім у житті було стільки інших брил, об які доводилось битися, що можна було не тільки іншим стати. Мені здається, що якийсь початковий імпульс, врешті решт, мусить бути. Цей поштовх мусить торкнутися до тієї початкової субстанції, яка на нього чекає. Бо з якого ж бісу все це?
Важко бути „Іншим”?
Лише один раз. Це важко якось раптом отямити і витримати це жахливе та кумедне відкриття.
Якими, з Вашої точки зору є головні характеристики „Інакшості”?
Генетична обумовленість наполегливих вишукувань власної путі. Захопленість цим дурним пошуком, для якого відкриття причини тих шукань буде таким огидним та підступним, як формула алкоголя, яка здатна вбити найсмачніше вино.
Інші завжди знаходять серйозну причину для того, щоб кинути усталене життя, взяти зброю та піти за пригодами.
Інші завжди вміють досить ґрунтовно визначити для себе те „якби”, за умов якого неодмінно залишились би в сидюках.
Інші вправно вміють обдурити самі себе та викласти коханим та спільноті цілу низку арґументів, що штовхають їх у ліс, в поле, в дорогу, на бій, на ґерць, на борню.
Якщо визнати, що ти належиш до дивного неприкаяного відсотка людства, якому аніколи не відчути і не бачити спокою, то це начебто визнати свою поразку року, фатуму, долі. Це огидно. То ж нехай завжди ми з легкістю зможемо знаходити привід поставити хрест на мертвому спокою життя і нести Хрест своїх шукань живої напруги позасмертного шляху.
„Інакшість”, у Вашому розумінні, категорія індивідуальна чи колективна?
Будь-яка епідемія вчинків починається з того, що їжак прокидається під черепом у якоїсь одної особи. Все залежить від цієї особи та від обставин.
Інші люди здатні перетворювати на інший і народі, і століття. А інколи напродовж віків інакшість живе лише в якомусь суспільному прошарку.
Наприклад, ідея нашої незалежності то виривалася на майдани, то ховалася до криївок.
Що є антонімом, протилежністю до „Інакшости”?
Антоніми жевріли завжди, але влучний термін з’явився нещодавно - ґльобалізація. Вони існує і на рівні особи як конформізм, так і на рівні аґресивної спільноти, яка сьогодні накидає ґльобальні взірці усім.
Коли спільнота є гомогенною, коли вона є одностайною, коли вона оголошує війну своїм складникам, тоді вона стає мертвою.
Тому є сенс творити свої відмінності від решти.
Тому є сенс набувати власних ознак.
Тому є сенс боронити власну особистість.
Тому є сенс шукати спільників.
Тому є сенс разом із близькими за духом людьми поширювати власний життєвий простір.
Інший не має права бути ніяким - „А що ти літеплий, і ні гарячий, ані холодний, то виплюну тебе з Своїх уст...”
Хто відповідав „Інакшому формату”, а хто – навпаки, в українській історії?
Інших легко відшукати у будь-якому підручнику історії. Вони завжди воюють із іншими, що дуже схожі на них. Не-інші в історії губляться. Для „блідого ніщо” це є цілком природній шлях. Хто сьогодня є блідим ніщо? Зараз лишається ще рік до виборів 2004-ого року, але це ніщо вже тягне руки по нашу душу.
Велика політична гра інших ведеться як на щаблі тероризму одинаків, так і на щаблі стратеґічних кроків транссвітових дириґентів. Все це як множина ріжних мелодічних тем у загальній симфонії.
Той, кому ця симфонія видається какафонічною, просто ще не відшукав для себе слушної партії та ролі... Сенсом влучного рольового вибору може бути віднайдення мелодійної партії, не підкореної більш масштабній грі. Але таким сенсом може бути й луна твого власного бубну в забавках якоїсь з існуючих партій.
Октава, яку ти обереш, то є справа особистого смаку. Проте за всіх обставин виявом поганого смаку на цій арені є роля слухача або виконавця, позбавленого вишуканих власних митецьких претензій.
Як слід поступати з тими, хто „Інакший” по відношенню до „Іншого”?
Їх треба любити.
Чисто академічне. З огляду на існування різновекторних ідеологій, представники якого підпілля є „Іншими”, а які просто симулюють?
Інші ніколи не визначають за мету бути іншими. Вони вирізняються вчинками.
Той хто промовами стимулює вчинки, той симулює іншість.
„Інший” – обов’язково маргінал, чи може бути і респектабельним?
Я переконаний, що відзнак іншості має не бракувати задля того, аби не жебракувати. “Респектабельний” - це не вельми влучно, просто я віддаю перевагу власних симпатій не соціальному осаду. Проте, коли вести мову відверто, то саме свідомий перехід до шляхетного жебрацтва може свідчити про інакшість найвищого щаблю. Це легко прийняти, якщо згадати первинний сенс словосполучення “вбогий духом”, бо це не той, кому бракує духу, а той, хто вибрав злидні зусиллям власного духу.
„Інакші”, вони серед нас, чи це лише мисленний конструкт?
Ви питаєте дозволу мене помацати? Не треба. Мені це не до вподоби.
„Інакшими” можна стати чи, як стверджував Донцов, це вроджене?
Це початкова субстанція плюс поштовх. Коли поштовх є геволюційним кроком субстанції, то він народжує іншість найвищого ґатунку.
Що буде тоді, коли всі раптом стануть „Інакшими”? Історія знає такі приклади. Україна теж. Як тоді називатимуться ті, хто залишиться у меншости чи протистоятиме вам?
Інакшими чи іншими?
Якщо всі стануть іншими, то вони будуть винищувати один одного до останнього ікла. Але світу це не загрожує, бо іншими можна бути лише відносно до решти.
Але якшо всі стануть інакшими, тобто вся решта винищить іншу меншість, тоді ми почуємо сурми вершників Апокаліпсісу. Це той шлях, на який нас штовхає князь цього світу під машкарадою безособової ґльобалізації.
Хто в Україні зараз „Інший”, а хто за її межами?
Справжніх шалених мало, то й бракує ватажків... Стосовно тих, хто є іншими на мій погляд, ви будете мати власний діагноз чи статтю Карного кодексу.
Кожен мусить шукати власну компанію за власною системою критеріїв.
Зараз бути „Іншим”, я так розумію, не модно. Коли настане вона, ця очікувана мода?
То як це не модно? Озирніться! Просто спрацювує те, що для загалу іншими є ті, хто симулює вчинки. Проте відкидати лушпайки слів переважаючий більшості не є солодким.
Історична постать, синонім чи символ „Іншого”?
Мазепа.
Чи є „Інші” серед ворогів і, якщо так, яку ідеологію вони сповідують?
Якщо є фронт, то це інші воюють із іншими. Ідеольоґії будь-які, але вони завджи є протилежними.
Дмитро Корчинський, вам не здається, він „Інший” чи ні, і, коли так, як пояснити цю його характеристику і метаморфози його поведінки, існуючі водночас?
Взагалі, інші на відміну від решти завжди залишаються живими. Вони можуть змінювати напрямок руху, але не відійдуть у затишні сутінки.
Метаморфози у поведінці пана Корчинського вигадали ті, хто є ображеним завжди. Талант сучасного українського філософа завжди буде ображати багатьох доти, доки аніяких більше філософів нема, але до біса зарозумних парторгів, олігархів та рахівників. І скільки я знаю пана Корчинського, то він завжди робив одне й те саме - він намагався розплескати трясовину цієї спільноти. І хто б із тієї трясовини не вистрибнув - дідько чи янголи - то це буде краще, аніж мати справу із тим „блідим ніщо”, яке сьогодні пнеться в президенти моєї країни.
Його зусилля бентежити спільноту вже дали нам дві ворогуючі армії - ворогують ті, кому Корчинський подобається, із тими, кому він не подобається. Але є люди, які не мусять сподобатись чи не сподобатись. Вони мусять бути просто почутими.
Ну що ж. Красно дякую. Іншим разом все буде інакше. Але тепер вже на нашу користь.
Приналежність користі мені не здається доречним критерієм. Мене особисто цей критерій навіть відштовхує. Ми в цей світ прийшли не задля краму.
Наостанок, я розумію, що це не класично, розкажіть про свій безпрецендентний в історії української праворадикальної опінії, ресурс. Концепція, мета, задачі і так далі.
Це не сайт. Це Новий Чигирин. Тут святять ножі.
Мета ресурсу „Інші” (
) - поширювати життєвий простір України, бентежити спільноту та зміцнювати волю нації до життя, до влади, до експансії.
Сайт є некомерційним проектом і не переслідує ніякого приватного зиску.
Автору байдуже ставлення до нього будь-якої решти. А коли не збираєшься спілкуватися ані з критиками, ані з прихильниками, то можна обмежитись справжнім лише ім’ям. Я дійсно Олекса.
