Суспільство маразму
Карівець Ігор, МЛ “Бриколаж”, м. Львів
Є декілька спроб класифікації сучасних суспільств. Ґі Дебор аналізує Суспільство видовищ (1992), Ульріх Бек Суспільство ризику (1986), а Корнелій Касторіадіс Бюрократичне суспільство (1947). Проте ще ніхто не розмірковував над суспільством маразму. Суспільство маразму містить в собі суспільство видовищ/споживання, суспільство ризику та бюрократичне суспільство одночасно.
Метою цієї статті є аналіз суспільства маразму, принципів його функціонування. Залишається не дослідженим українське постколоніальне суспільство. Коли Радянський Союз припинив своє існування і Україна проголосила незалежність, радянські люди нікуди не зникли. Вони просто пристосувалися до нових умов існування. В цій статті розглядатимуться трансгресивні перехідні процеси від радянськості українських громадян до їхньої пострадянськості, яку можна назвати маразмом. Перехід до маразму здійснюється під впливом декількох чинників, а саме: нового зросійщення українців, американізації, глибокої прірви між зросійщеними містами і постколоніальним українським селом.
Українці опинилися під тиском ґлобальних тенденцій, які, за своєю суттю, є недоброзичливими щодо них. Йдеться про те, що транснаціональні компанії, як Росії, так і США, бачать територію України лише як плацдарм для отримання прибутків. Транснаціональні компанії поділили населення України на цільові авдиторії, яким буде збуватися товар, в першу чергу товар косметичних, тютюнових, алкогольних, радіокомунікаційних та харчових компаній. Саме ці транснаціональні компанії будуть диктувати структуру економіки, структуру зайнятості в Україні. Медицина, освіта, виробництво буде придушуватися, зате торгівля буде процвітати. Прибутки вивозитимуться з України. Те, що дійсно потрібне людині буде блокуватися і не потрапляти на місцевий ринок.
Те, що відбувається в Україні, можна назвати розбалансованістю потреб. Ця розбалансованість потреб не є певним постійним станом, а є процесом, який може тривати досить довго. Масово відкриваються бари, кафе, ресторани, зали з ігровими автоматами, вечірні клуби та дискотеки, тимчасом, як закриваються книгарні, бібліотеки, а нові не відкриваються, у навчальних закладах втрачено значення освіти, навчання і виховання, організація національного виробництва на основі високих технологій відсутня. Це явище можна назвати маразмом, тобто згасанням, затуханням, світла розуму. Ця розбалансованість потреб вказує на те, що люди втратили здоров’я. Здоров’я — це збалансоване функціонування всіх життєвих сил людини (вітальних, розумових, духовних) протягом її земного життя. Розумові і духовні сили знаходяться в упадку. Саме упадок розумових і духовних сил називаємо мара-змом. Якщо ж хоча б одна сила не функціонує, або функціонує недостатньо, це означає, що людина нездорова. Ґлобальний розподіл праці негативно впливатиме на стан освіти, науки, виробництва, тобто на ті сфери діяльності людини, які потребують розвинутих розумових здібностей. Ґлобалісти не зацікавлені в тому, аби Україна розвивалася. Сектор високих технологій не є для них пріорітетним. Це означає, що ґлобалісти не зацікавлені вкладати в освіту, науку, українські підприємства з високим ступенем переробки кінцевої продукції, а саме: технологічні галузі, які підіймають якість життя в країні в цілому. А чому ґлобалісти повинні турбуватися за нас, за наше майбутнє? Вони думають за себе. Ґлобальний ринок несправедливий для третіх країн. Чи не час самим українцям змінитися, стати іншими і розвивати освіту, науку, нарощувати виробництво? Для цього необхідно відкрити в собі розум. Це відкриття необхідно зробити ще в школі. Школа повинна вчити мисленню. Необхідна критична маса мислячих людей, які змінять ситуацію в Україні.
Цивілізаційна дорога широка. Цим шляхом є ґлобалізація. Стати на шлях ґлобалізації означає зректися своєї самості. Ґлобалізація поширює світ накопичення матеріальних благ, світ підприємливої діяльності, для якої головне прибутки і ще раз прибутки. Ґлобалізований світ прямує до однорідності, до нівелювання різниць не лише у світовідчуванні, але й у культурному відношенні. Вавілонське стовпотворіння — це символ сучасного ґлобалізованого світу, який не угідний Богу і Він його знищить.
Сама етимологія слова маразм досить цікава. У слов’янській мітології Марою називали богиню сну. Мара навіювала на людей сон, під час якого людина себе не контролює. Під час гаївок опудола Мари спалювали. Це спалення Мари символізувало пробудження із зимового сну до життя. Кальдерон напише п’єсу „Життя — це сон”. Крім того, з Марою пов’язувалися різноманітні примари, марева, напасті, блукання тощо. Одним словом, йдеться про несвідоме існування людини у стані забуття, запаморочення. У всіх вище названих суспільствах люди існують у стані запаморочення несвідомо. Цікаво, що і інші стародавні народи мали відповідні назви для того, що затуманює розум, відбирає життєві сили й опустошує.
У греків істинно неістинне це алетейя; у індусів, які сповідають веданту, істинно неістинне це майя. Яку треба мати мужність, аби не приймати те, що видається за буття! Йозі чотири тисячі років, філософії дві з половиною. Йога та філософія говорять про істинно неістинне і про те, як не потрапити у його тенета, у тенета мари, майї, алетейї. Але як змінилося значення того, що ми називаємо істиною! Тепер істиною називають те, що наявне, тобто факти. Істина полягає у тому, що наявне, дане, володіє буттям: так воно є, і так воно має бути, як є! Істина це даність, якій ми повинні підкорятися, це факти, яким ми також повинні підкорятися, але і боротьба з даністю, боротьба з фактами, це також істинно неістинне. Ісус Христос також застерігає від потрапляння у тенета Мари: „ Не турбуйтеся вашим життям, що вам їсти та пити; ні тілом вашим, у що одягнутися. Шукайте перше Царство Боже та його справедливість, а все те вам докладеться” (Матея 6:25, 33). Те ж саме говорить Псалом 55, 23: „Залиши на Господа твою турботу, і Він тебе підтримає: повіки не допустить, щоб справедливий захитався”.
Ілюзія — це вдавання. Під впливом Мари об’єктивною функцією притомності стає роблення ілюзії; Майя або Мара — це простір, час і причинність. Дуалізм також породження Майї або Мари. Немає необхідності поділу на „кращих” та „гірших”. Ніхто не є „кращим” чи „гіршим” за інших. Така оцінка належить до сфери Майї або Мари. Йдеться про те, аби бути самим собою. Бути самим собою означає припинити роблення ілюзії під впливом Мари (Маїй). Бути самим собою означає займати точно своє місце в соціальній ієрархії. Порівняння себе з іншими і роблення висновку з цього порівняння чи ти „кращий” від них чи ні належить сфері Мари. Справжня ієрархії відсутня у сфері Мари; є щось подібне до неї, але лише у вигляді ніби-ієрархії. Змішання, а не розділення на касти, стани, як це є у республіці Платона чи у середньовіччі. Відсутність бачення. Ілюзія — невігластво щодо самого себе, свого місця, згідно покликання. Мара стала сущим. Суще стало правдою, буття забуто. Краще небуття називати забуттям, тому що небуттям є все те, що забуто: чого немає в пам’яті, того немає взагалі. Чи сучасна людина не нагадує комп’ютер? Комп’ютер є віддзеркаленням сучасної людини, існування якої зводиться до підрахунку прибутків, роблення удаваної реальності у сфері реклами товарів та політичної реклами. Сучасна людина наділила Мару буттєвими ознаками. Можна сказати, що це-ось-тут-буття (М. Гайдеґґер) знаходиться під владою Мари.
Звичайно під істиною розуміють дійсність, справжність, відповідність мовлення стану речей (кореспонденційна теорія істини). Істина та правда у поточному мовленні фактично синоніми і не розрізняються. Цікаво, що як істина так і правда належать до щоденного мовлення, яке є віддзеркаленням земного існування, існування це-ось-тут-буття, яке розглядається як істинне, а, отже, і правдиве. „Не вкрадеш — не проживеш”. Цей життєвий принцип це-ось-тут-буття приймає за істину, за правду, керуючись „здоровим” глуздом. „Здоровий” глузд каже нам, що це „само собою зрозуміло”, а тому істинне, правдиве. Взагалі, „само собою зрозуміле” істинне та правдиве. Ось так визначається правда та істина у звичайній буденності, яка керується „само собою зрозумілим” для „здорового” глузду це-ось-тут-буття. Істинне та правдиве те, що дає результат, результативне за своєю сутністю. Суспільство маразму функціонує за принципом: „Спіймай фортуну!”. З цією метою організовуються різноманітні вікторини, конкурси, акції для споживачів. „Люди пізнають себе в оточуючих їх предметах споживання, знаходять свою душу в своєму автомобілі, стереосистемі, помешканні”. Ти повинен постійно здоганяти тих, хто вибився в люди, тобто тих, хто втратив себе, ганяючись за званнями, посадами та став ідолом для натовпу тощо. Це означає, що ти повинен постійно крутитися, щоб вибитися в люди (вийти в люди). Сусід купив новий автомобіль, а у тебе старий. Ти повинен переплюнути сусіда і купити найшикарніший автомобіль. У людей як у людей: будинок, дружина, собака, автомобіль, мобільний телефон, коханка (і не одна), високооплачувальна робота в транснаціональній компанії. У тебе цього всього немає, або є неповний ряд цих „благ” суспільства маразму. Ти починаєш переживати, що ти не такий як усі, що треба щось робити, аби виправити себе! І ти губишся. Вир охоплює тебе. Їдеш на заробітки, продаючи останнє, що маєш, починаєш вести „круте” життя, яке протікає у нічних клубах та дискотеках. Що тобі це принесло? Лише задурманення, втрату самого себе. Ти цілковито опиняєшся у тенетах Мари. Мара не полишає нас ні весною, ні літом, ні осінню, ні зимою. Вона постійно з нами.
Люди існують в теперішньому сонно. Теперішнє для них це-ось-тут-буття, яке вони освоюють за допомогою ремесел, техніки, технологій. Люди стурбовані теперішнім. Для них майбутнє обмежується теперішнім горизонтом це-ось-тут-буття. Приналежність людини до людей робить людину стурбованою турботами людей про це-ось-тут-буття. Люди відчувають свою закинутість у світ, свою покинутість у ньому. Для того, щоб компенсувати ці негативні відчуття, вони вигадали різноманітні видовища, аби насолоджуватися ними, вводячи себе у гіпнотичний стан. Теперішнє існування людей, яке протікає у це-ось-тут-буття, це сон, це притомність. Значення існування полягає у тому, що воно виключає трансцендентність із явного світу. Чим підмінюється переживання трансцендентного? Насолодою в оргазмі. Оргазм беремо у широкому значенні цього слова. Організм має органи відчуття: очі, вуха, ніс, язик, статеві органи, шкіра. Організм покритий шкірою. Тут мова йде про насолоду організму речами. Насолоджуються через органи відчуття. Поверхня шкіри є поверхнею насолоди. Після насолоди настає опустошеність. Насолода не дає того, що обіцяє, а саме: щастя. Локалізація джерел насолоди у явищі видовищ. Культурно-мистецькі заходи, шоу-акції, під час яких демонструють „мистецтво” насолоджуватися, показ мод тощо. Категоричний імператив суспільства маразму: „Насолоджуйся!”.
Суспільство маразму складається з „добрих” людей. Дуже часто чуємо, як ті, хто стоять на вулиці із протянутою рукою, просячи копійчину, звертаються до перехожих так: „добрі” люди. Ще Шевченко звернув увагу, що „не тії вороженьки, як добрії люди” занапастили Україну. М. Гайдеґґер, аналізуючи таке явище як люди, приходить до висновку, що люди — це обезособлене ніхто, натовп, посередність. Найгостріше критикує „добрих” людей Ф. Ніцше.
Чому ж „добрі” люди так зненавиджені поетами, письменниками, мислителями? „Добрі” люди, насправді, недобрі. Вони підтримують слабкість, нерішучість, невизначенність. „Благодіяльністю” „добрих” людей користуються різноманітні пройдисвіти та шахраї, які завдяки „добрим” людям існують, виживають. Пройдисвіти та шахраї насміхаються над „добрими” людьми.
Справжня духовність відлякує. Справжня духовність холодна по відношенню до пройдисвітів та шахраїв; вона не потурає їм. Навпаки, пройдисвіти та шахраї відчувають, що вони програють, коли стикнуться із справжньою духовністю. Відлякує нечесних, несправжніх, правдива духовність, а не „духовність” „добрих” людей. Саме „духовність” „добрих” людей є виродженням шляхетності, чесності, мужності. „Духовність” „добрих” людей підтримує існування зла, потурає йому. Завойовники завжди ставили на „добрих” людей завойованих, тобто на посередність у всьому, а саме: у політиці, буденному житті, мистецтві, мисленні тощо. „Добрі” люди завжди вибирають найменше зло і, тим самим, допомагають чужинцям звойовувати себе. „Добрі” люди завжди посередні. Посередність — це менше зло. „Добрі” люди вважають, що краще дотримуватися середини у виборі. Проте зло, як і добро, не володіють кількісними характеристиками. Зла не може бути менше або більше, як і добра також. Менше зло, якого прагнуть „добрі” люди, — це зло у всьому його обсязі, повноті; це поступка шахраям та пройдисвітам. Іншими словами, шахраї та пройдисвіти заграють з „добрими” людьми для того, аби прийти до влади. Завдяки „добрим” людям негідники приходять до влади і зло панує! Парадоксальна річ, „добрі” люди підтримують зло! „Добрі” люди живуть у позірному мирі, хоча, насправді, вони ненавидять тих, хто відрізняється від них самостійним мисленням, незалежною поведінкою тощо. „Добрі” люди кажуть, що ніхто не має права вчити їх жити; що ніхто не має права критикувати „вічні цінності” „добрих” людей; всі рівні і не має тих, хто володіє істиною. „Добрі” люди мають „віру”, „надію” і „любов”, але вони не прагнуть мудрості (софії)! Мораль „добрих” людей основується на корисності. Корисність — це джерело протиставлення „доброго” і „злого”. „Добра” людина не небезпечна: вона добродушна, дає обманювати себе, ледь-ледь придуркувата (дурна, глупа). Повсюди, де мораль „добрих” людей переважає, спостерігається зближення значення слів „добрий” і „дурний”. Саме ці „чесноти” (доброта, як готовність дати себе обвести кругом пальця, терпіння цинізму і хамства тощо) вбили шляхетність, мужність та вірність, перетворили всіх у „добрих” людей. „Добрі” люди сміються, навчаються, веселяться, кохаються, працюють тощо посередньо, щоб не виділятися. Релігійні свята перетворюють у свята шлунку, в той час, як релігійне свято — це свято душі, а не тіла. „Добрі” люди підступні, ненадійні, одним словом, раби і варвари, які не прагнуть мудрості. Вони швидко пристають до різноманітних догм. З них виходять добрі фанатики і підлабузники, слуги шахраїв та пройдисвітів. Вони поважають владу грошей (той, хто має багато грошей в очах „добрих” людей вміє жити). Для „добрих” людей відкритість, безпосередність судження на основі прямого сприйняття (правда), відвага, це дурість, натомість погляд з під лоба, вміння обвести навколо пальця, нерішучість у прийнятті рішення, двозначності у мові, це прояв „мудрості”. Чи не „добрі” люди спотворили значення мудрості, ототожнивши її з мудруваннями, вигадуваннями, хитрощами?
Цікавим видається той факт, що духовність відлякує. Несмаки „добрих” людей, які формуються протягом років, зустрічаючись із духовністю, бояться її. Несмаками будемо називати звички. Важко позбутися звичок, які гальмують духовний поступ індивіда, адже вони забирають багато енергії на своє збереження; звички формують особистість. Неприйняття духовного межує із злістю несмаку на духовне. Ця злість може одягати маску байдужості до нього, незвертання уваги, або робленням вигляду заклопотанності чимось іншим, важливішим для даного існування в даний момент часу, тим, що становить „щастя” для „доброї” людини. „Добра” людина дивиться з підозрою на духовні доброчесності. „Добра” людина відноситься скептично і з недовірою до всього витонченого, духовного. „Добра” людина намагається переконати сама себе, що щастя несправжнє тих, хто намагається жити справжньою духовністю. Для „доброї” людини невідома духовність незвичаєва, необрядова, яка не плекає посередність і так звану доброту. Справжня духовність завжди викриває нечесність звичаєвої духовності, якої притримуються „добрі” люди. Справжня духовність завжди відкриває Іншого, який живе в кожному з нас.
„Краще” і „гірше” в людині „добрі” люди визначають, виходячи із своїх корисливих інтересів. Якщо людину можна використати, то вона „краща”; якщо ні, то „гірша”. „Добрі” люди завжди втрачають інтерес до тої людини, яка не принесе їм користі. „Добрі” люди мають свою моральну шкалу. „Гірших” людей, які не дають себе обманювати, використовувати, мають незалежну позицію, „добрі” люди намагаються перевиховувати; якщо не вдається перевиховати, то намагаються нейтралізувати. Нейтралізація здійснюється шляхом непомічання, замовчування, або, навіть, вбивства, якщо така людина продовжує відстоювати себе, веде активний спосіб життя. Стати „іншим” в очах „добрих” людей означає стати „кращим” для них, тобто піддатися їм для того, аби бути використаним. Якщо „добрі” люди дійсно бачать іншого, то вони бояться його, але не зачіпають, проходячи мимо. Їм, до речі, байдужі такі інші, які можуть викликати у них страх. Справа в тому, що колективізм „добрих” людей здатний знищити Іншого, але врятувати собі подібних. „Добрі” люди ніколи не цінують інших; для них великодушність нікчемна. Вони завжди пристають до „поміркованих”, усереднених, посередніх. Вони вважають, що все для них повинно робитися за дурничку. Послуги інших для них — так повинно бути. „Добрі” люди не вміють бути вдячними.
Негідники використовують „добрих” людей. Адже „добрі” люди — це ті ж „негідники”, лише у дзеркальному відображенні, неактуалізовані з різних причин. Одні без одних не можуть існувати. Це засвідчує їхнє причинно-наслідкове відношення. Негідники і „негідники” — це діалектика, яка ґрунтується на тому, що діада функціонує нескінченно довго у своєму відношенні, яка забезпечує їй існування. Прикладом може бути те, як „кидали” використовують жадібність „добрих” людей. Адже „кидало” розраховує, що „добра” людина жадібна і захоче поділити з ним чужі гроші. Жертва стає заручницею власної негідності. „Кидало” моделює ситуацію, в якій жадібність „доброї” людини прокидається, тобто об’єктивується, спрямовується на об’єкт жадоби. „Кидалові” залишається лише так „кинути” „добру” людину, аби та мала почуття власної провини, що її „кинули” тільки тому, що вона захотіла чужого, до того ж також сфабрикованого. Насправді, „добра” людина втрачає, можливо, останнє, і це загострене почуття голої реальності, тобто „кинутості”, вона ставить собі у вину. Таким чином, „кидало” уникає покарання і його діяльність процвітає надалі. Жертва стає жертвою не „кидали”, а жертвою своїх пороків, негативних рис (у даному випадку жадібності, бажання чужого).
Інша справа, переживання трансцендентності. Трансцендентність — це тотальність. Трансцендентність не надається до аналітичного розкладу на елементи. Фактично, трансцендентність не розкладається на елементи; вона ціла. Це означає, що про трансцендентність не можна висловитися, але трансцендентність можна пережити. Приклади трансцендентності: основне слово Я-Ти у М. Бубера, Єдине у Платона, єдність та боротьба протилежностей та Логос у Геракліта тощо. Ці трансцендентності пережиті та оформлені у вигляді „не зрозумілих” слів. Але така доля духовного розвитку людини: чим вище підіймається людина щаблями духовної ієрархії, тим важче говорити їй про набутий досвід. Переживання трансцендентності дарує щастя. Той, хто пережив трансцендентність, стає зовсім іншою людиною: одухотвореною і такою, що прагне вдосконалення.
В людини є два крила, а саме: віра і розум (Іван Павло II). Віра без розуму перетворюється у фанатизм та просту формальну обрядовість, а розум без віри перетворює людину на безбожника, войовничого матеріаліста. Суспільство маразму сповідує ніби віру, робить вигляд ніби живе розумно.
Побачив іноземців-пенсіонерів, які йшли поряд з молодим перекладачем. 60-літні іноземці виглядали більш здоровими, ніж 30-літній перекладач. Кидалося у вічі те, що обличчя молодої людини сірого кольору, очі мутні, без блиску. Обличчя іноземців бадьорі, свіжі, в очах блиск, хода легка і пружна. Вони живо реагували на те, що їм розповідав перекладач, якому було зовсім байдуже те, що він розповідає, бо розповідав механічно, без жодного зацікавлення.
Які висновки можна зробити з цього спостереження? Впершу чергу, наші люди не звикли цікавитися своїм здоров’ям, точніше підтримувати себе у належній формі протягом всього земного життя. Йдуть до лікарів, які будуть з них здирати гроші тоді, коли припече; профілактики жодної. Наші люди — це живі трупи, мертвяки, яких покинуло натхнення. „Ця молода людина рано стає блідою та млявою… Вона стала хворою, тому що не змогла чинити опір хворобі з причини вихолощенності життя, спадкового виснаження” (Ніцше).
Є інше виродження: згасання розуму (маразм). В Україні з’являються, як гриби після дощу, всілякі бари, нічні клуби та дискотеки, ресторани, кафе, казино тощо. Люди все менше і менше читають. Люди не задумуються над значенням життя і смерті, живуть автоматично та механічно. Вони знають лише їсти, пити, веселитися, тобто насолоджуватися. Це крайність, а будь-яка крайність шкідлива для розвитку суспільства, для його поступу.
Перше відношення до мислення в українській культурі пов’язане з легковажністю, поверховістю, несерйозністю. В Словнику української мови читаємо, що мислити означає міркувати, зіставляючи явища об’єктивної дійсності, уявляти собі щось чи когось. Мислення ототожнюється з міркуванням, уявленням. Це легковажне відношення до мислення, навіть поверхове, тому що сам характер висловлювань типу „у мислях”, „у думках”, „літати (блукати) мислю, думкою” носить іронічний, скептичний характер. Друге знакове відношення до мислення пов’язане з нещастям, лихом, гризотою, втратою спокою. Згадаймо „Думи мої, думи мої” Т. Шевченка:
Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами!
Нащо стали на папері
Сумними рядами?..
Чом вас вітер не розвіяв
В степу, як пилину?
Чом вас лихо не приспало,
Як свою дитину?..
або „Лихо з розуму” В. Чорновола. Ці два відношення до мислення (розуму) домінують в українській культурі. Г. Сковорода надає третього значення мисленню, думкам, розуму і прирівнює їх до серця у діалозі „Нарцис”: „Друг. Послухай, душа моя! Я сам визнаю, що точно не знаю. Якщо тобі сподобаються мої думки, то поговоримо відвертіше. Ти, без сумніву, знаєш, що наші очі, вуха, руки і ноги, все наше зовнішнє тіло само по собі не діє. Але все воно закабалене думками нашими. Думка, володарка тіла зовнішнього, знаходиться у неперервному хвилюванні день і ніч. Вона розмірковує, радить, визначає, спонукає. І навіть наша крайня плоть послідує за нею, як приборкана скотина. Так ось бачиш, що думка є серединною/ головною нашою точкою. Тому вона часто серцем називається. Отже, не зовнішня наша плоть, але наша думка — це людина. В ній наша суть. Вона є нами. Думка та серце — це справжня людина” Сковородинівське значення мислення необхідно вернути українській культурі, щоб вона відродилася. Той, хто мислить, не гризеться і не плаче. Мислення виводить за межі побуту, плачу, побиванням за минулим. Мислення не є гризотою та сумом. Більше того, мислення долає всі негативні емоції та переживання, виводячи душу у метафізичний простір. Душа випрямляється, тому що отримала підтримку Духа, за допомогою мислення. З цієї миті вона само-стійна.
Суспільство маразму — це обкрадене суспільство; це суспільство позбавлене самопізнання. В нього вкрадено філософію, релігію, без яких воно перетворюється на масу, яка прагне лише насолод та розваг. Ця маса не здатна до політичної та економічної діяльності, в основі якої лежить розум. Адже розум в неї забрали (вкрали). Фактично, йдеться про втрату гідності та самостійності людини.