Від закінчення другої світової війни до приблизно 1970-го року більшість заокеанських колоній країн Західної Європи стали незалежними. У зв’язку з цим процесом в англійській мові поширився прикметник „постколоніальний” у значенні: „такий, що стосується періоду після здобуття незалежности”.
В англомовному літературознавстві 1960-х рр. і, особливо в колишніх колоніях з переважно білим населенням: Канаді, Австралії, Новій Зеландії — розпочалися намагання науково осмислити літературу (головно англомовну) неметрополітального простору колишньої Британської імперії. Первісні терміни для об’єктів таких досліджень, „література (британської) співдружности”, „світова англомовна література” тощо, дали назву науковим товариствам, журналам, літературознавчим збірникам (Воліл, 1973; Ферес і Такер, 1977), але вже у 1980-х рр. їх почали усвідомлювати як частину спадщини колоніалізму. Подібний процес відбувся всередині французького і франкомовного літературознавства.
Перші дослідження у цій галузі при загально схвальному ставленні дослідників до процесів націєтворення та політично-економічно-культурної деколонізації були переважно описовими, як і тогочасне порівняльне літературознавство взагалі. Дослідники присвячували увагу констатації спільних рис (тем, жанрів, настроїв), чим, як пізніше протестували окремі критики, стверджували існування штучної та, по суті, імперської культурної спільности і відвертали увагу від своєрідности кожної з колоніалізованих культур. Термін „постколоніальний” на цьому етапі мав скромно хронологічне значення.
У перетворенні вищеописаної галузі літературознавства у „постколоніальні студії” сьогоднішнього типу головну роль відіграла книга американського літературознавця, уродженця Палестини Едварда Саїда „Орієнталізм” (1978). Важливим для Саїда є дослідження М. Фуко про історичну відносність знання і переплетеність форм знання зі структурами влади. Орієнталізм як наукова дисципліна, доводить Саїд, виникла на Заході і визначила для Заходу параметри знання про „Схід” (автора цікавлять, зокрема, арабський світ та іслам), уявлення і судження про нього. Сходознавство народилося у контексті панування Заходу над Сходом і продовжує його легітимізувати та уможливлювати.
Саїд відкрив шлях хвилі досліджень, які розмасковують — деконструюють тексти (не тільки літературні) метрополітальних центрів, вказуючи на їхню заангажованість в імперських чи неоімперських інтересах. Більшість із них послуговується досягненнями постструктуралізму Дерріди, хоч існує і протилежна тенденція вимагати від критика виразної політичної активности замість тонкощів та зарозумілостей „високої теорії” (Парі, 1987). Дослідження явищ колоніалізованих культур з метою виявляти в них структури протистояння колоніалізмові (а то й існування поза його межами) розвиваються паралельно, хоч, як зауважують окремі вчені, не так інтенсивно. У центрі уваги, залишається текст центру.
Наслідком нового теоретичного озброєння постколоніальних студій стало поглиблення уваги до старших („класичних”) антиколоніальних текстів, зокрема до книг „Чорна шкіра, білі маски” (1952) та „Прокляті світу цього” (1961) Франца Фонона, психолога, а згодом діяча алжирського руху за незалежність. Розвивається тенденція поєднувати постколоніальні дослідження з іншими опозиційними дискурсами — феміністичним (див., зокрема, праці індійської дослідниці марксистського напрямку у США, Гаятрі Чакраворті Співак), з дискурсом „темношкірої” критики у США тощо. Можливості використання семіотики для постколоніальних студій демонструє у своїх працях Гомі Бгабга, психоаналізу — Співак та інші. Помітними є і спроби критиків західномарксистського спрямування розглядати постколоніальність у культурі як вияв протистояння міжнародному капіталізмові (див., наприклад, збірник Вільямс і Крісман, 1994).
У 1990-х рр. постколоніальні студії зайняли місце в навчальних програмах багатьох англомовних університетів, загалом у рамках дисциплін англістики, порівняльного літературознавства та відносно нової „культурології”. Основною їхньою діяльністю залишилася робота над текстами, насамперед, літературними. На адресу сучасних постколоніальних студій часто висловлюється критика, що вони — по суті, один із західних дискурсів для самого Заходу і що їхній опозиційний пафос є тільки стилістичним прийомом (Мукгерджі, 1990, Тротер, 1990). Дійсно, переважна більшість критиків-постколоніалістів (у тому числі і тих, що походять з колонізованих країн) працює в університетах старих метрополій, упривілейованих білих екс-колоній або США. Для постколоніальних студій характерні тексти, написані імперськими мовами, оскільки мало хто з критиків-постколоніалістів вивчив автохтонні мови колишніх колоній. Тому авторитетний метадискурс про „третій світ” далі виходить із „першого світу”, а постколоніальні студії залишаються ще однією наукою Заходу про себе (Джефійо, 1989) — можливо, навіть більшою мірою, ніж „імперські” краєзнавчі та гуманітарні науки XIX ст. Наявна обмеженість проблематикою „Західна Європа та її чужинці” почасти пояснює і той факт, що поза увагою залишаються явища інших колоніалізмів, ніж західний: колоніалізм Російської імперії (СРСР), Японії, Китаю.
Проблемою постколоніальних студій, яка особливо сприяє їхній дисциплінарній розмитості, є відсутність загальноприйнятого визначення терміна „постколоніальний” щодо явищ культури. Первісне хронологічне значення („після колоніального періоду”) багатьом видається неадекватним, оскільки економічні й політичні, а тим паче, культурні, умови колоніалізму не припиняються з проголошенням незалежно-сти. Також незадовільними своєю всеохопністю, а тому і неконкретністю, є спроби об’єднати під поняттям „постколоніальна культура” всі культурні явища, що постали під впливом колонізації (Ашкрофт, Гріффітс і Тіффін, 1989; Адам і Тіффін, 1991). Продуктивнішим видасться тлумачення терміна аналогічно до понять „постмодернізм” і „постструктуралізм”, де префікс „пост” не виключає паралельного існування у часі і сигналізує не так заперечення, як діалектне зняття модернізму і структуралізму. Отже, постколоніальне, відмежовуючись від колоніального, рівночасно вбирає в себе його історичний досвід, а то й співіснує з ним в одному часі, місці і навіть одному культурному явищі.
Таке визначення постколоніального у культурі передбачає попереднє визначення культурного колоніалізму. Політологи на Заході розглядають колоніалізм насамперед як сукупність заходів, якими колонізатор перебирає і реалізовує владу
Таке визначення постколоніального у культурі передбачає попереднє визначення культурного колоніалізму. Політологи на Заході розглядають колоніалізм насамперед як сукупність заходів, якими колонізатор перебирає і реалізовує владу над колонізованим, примушуючи його діяти згідно з рішеннями і в інтересах не своїх, а колонізатора; економісти, натомість, вбачають його основну рису у підкоренні економіки колонізованої території потребам колонізатора, зокрема його вигоді на світовому ринку. Культурний колоніалізм, на наш погляд, (Павлишин, 1992), — це комплес заходів (культурних установ, ідеологій, практик, а також реторичних стратегій) у будь-яких видах популярної чи високої культури, спрямований на підтримку політичної та економічної влади — гегемонії (Грамші). До прийомів культурного колоніалізму належать, зокрема: в ієрархії культурних вартостей привласнення максимальної вартости метрополітальному, меншої вартости — колоніальному (мові, мистецтву, „цивілізації”), привласнення метрополією того, що високо цінується на „світовій” шкалі культурних вартостей (установи, таланти, музейні цінності, історичні міти про давність і первинність); створення опозицій „універсальне/місцеве”, „загальнолюдське/партикулярне, зокрема — етнографічне”, „модерне, прогресивне, динамічне, перспективне/відстале, учорашнє, позаісторичне”, „ефективне, відповідальне/дитяче, нездатне до самоуправління”, причому перший термін кожної пари оцінюється позитивно і є атрибутом метрополії, а другий, що негативно оцінюється, належить колонії. Культурний колоніалізм послуговується системою відповідних мітів і реалізується в законодавстві, у діях державного апарату, в освіті і науці (зокрема, історіографії), у популярній і високій культурі. Він притаманний культурі колонізованого не менше, ніж культурі колонізатора.
На нашу думку, доцільно розрізнити два види протистояння колоніалізму в культурі: антиколоніальний та постколоніальний. „Антиколоніальним” варто вважати простий опір колоніалізму; спроби перевернути з ніг на голову ієрархії колоніальних вартостей (наприклад, не імперський псевдоуніверсалізм, а неповторна сутність нації є джерелом усіх вартостей); спроби на місце імперських („фальшивих”) мітів поставити („правдиві”) міти національного визволення. Свою полемічну виразність і політичну заангажованість антиколоніалізм досягає коштом прямого успадкування структур колоніалізму (Бгабга, 1984).
Постколоніальним можна вважати протистояння на рівні не простого заперечення колоніалізму й схвалення протилежного (як звичайно, нації), а на рівні усвідомлення. Постколоніальному ставленню притаманне використання досвіду як колоніального, так і антиколоніального, і розуміння відносности цих двох історичних структур. Постколоніальна свідомість зовсім не позбавлена політичної заангажованости, але їй притаманна схильність до плюралізму, толерантности, компромісу й іронії. На практиці критику, яка вважає себе постколоніальною, сьогодні загалом пишуть з таких позицій, хоч самому терміну „постколоніальний” вона продовжує надавати різноманітні, не погоджені між собою, значення.
Дослідження під егідою постколоніальних студій можна умовно поділити на три групи.
Перша — це теоретичні спроби виповісти на запитання: „Що таке постколоніальність?” Метакритика становить особливо велику частину постколоніальних студій, мабуть, через престижність „теорії” у гуманітарних науках Заходу від 1980-х рр. (див. зокрема, Ашкрофт, Гріффітс і Тіффін, 1989, та збірники: Гюлм, 1993, Вільямс і Крісман, 1994).
Другу групу становлять деконструктивні прочитання колоніальних дискурсів (Люфті, 1971, Саїд 1978, Баркер. Гюлм, Іверсен і Локслі 1984, Спирр 1993). У таких дослідженнях особливу увагу часто приділяють побудові бінарної опозиції „я/чуже”, де чуже (найчастіше расове чуже) розглядається як категорія вилучування і, отже, пригноблювання. Майже недосліджена протилежна стратегія: поширення імперського „ми” на колонізований суб’єкт і позбавлення його будь-якої свідомости, крім імперської (див., однак, Луцький, 1971, Грабович Г” 1992, Берегуляк, 1995). Третя група складається з досліджень колись колонізованих культур. До неї належать і праці, які підкреслюють колоніальний фактор, і такі, які себе свідомо не зараховують до школи постколоніальної критики і знаходять інші ключі до явищ індійської, сенегальської, новогвінейської чи іншої культур (наприклад, Джан Могамед, 1983, Мадубуіке, 1983, Нгате, 1988, Лазарус, 1990).
Потенціал для географічного розширення об’єкта постколоніальних студій чималий. Їхній концепційний апарат може бути використаний у розшифровуванні культур Російської імперії, Радянського Союзу та країн, що постали після нього (див. О. Грабович, 1994). З досвіду постколоніальних студій можуть скористати дослідження структур імперського домінування у виявах метрополітальної російської культури (у тому числі і в її канонічних текстах, яким прийнято надавати універсально-людський, вищий-ніж-національний статус) та не-російських культур (явище „лояльної” чи то „колаборантської” культури), як і дослідження антиколоніальних та постколоніальних начал у колонізованих культурах. Такі проекти головні для інтелектуальної, наукової — взагалі культурної — деколонізації як колишніх периферій, так і колишнього центру.
