Ідеологія українського націоналізму на сучасному етапі
Постання Української держави створило принципово іншу політичну ситуацію, що вимагає подальшого творчого розвитку теорії українського націоналізму. Слід нагадати, що попри деякі іманентні для явища націоналізму ознаки, він завжди конкретний, прив’язаний до певної національної культури, історичної доби та політичної ситуації. Тому при розгляді власне українського феномену є некоректним генералізовувати термінологію французького походження „інтегральний націоналізм”, також „фашизм”, який розвинувся свого часу в Італії та Іспанії, маючи в обох країнах як спільні риси, так і суттєві відмінності, чи нацизм (націонал-соціалізм), що є виключно німецькою спадщиною.
Українські націоналісти завжди боролися за власну державу зі зброєю в руках у краї чи використовуючи політичні засоби на еміграції. ОУН, зокрема, спричинилася до двох проголошень державності: Карпатської України 1938 року та Українського Державного Правління 1941 року. Зовсім некомпетентно або й нечесно, виглядають ті журналісти, політики й політологи, які ведуть мову про „безкровне” проголошення української незалежності 1991 року. Націоналістичний резистанс виставив зовсім інші вихідні точки для бездержавної України. Визвольний рух ОУН-УПА проти імперії зла СРСР засвідчив, що нація є життєспроможною. За „безкровністю” 1991 року стояли десятки мільйонів загиблих українців тільки у XX столітті.
Теперішнє постмодерністичне трактування української державності як нашого найбільшого здобутку чи, навпаки, омани, є однаково справедливими. Дійсно, українці вибороли власну державу. У цьому полягає величезна історична справедливість. Але, з другого боку, українці боролися не за таку державу. Тим, хто каже: „маємо те, що маємо”, „українці є такими, як вони є”, можна відповісти одне: інфантильність не може бути життєвим кредом, колабораціоналізм — нормою життя, а ущербність — мірилом людяності. Без врахування націоналістичного, передусім у царині ідеології, визвольного досвіду, наша держава навітъ не може претендувати на назву української.
Справа полягає не тільки у пропагандистській риториці. Сучасна ідеологія українського націоналізму може і повинна стати основою державної ідеології, якщо останню розуміти як систему захисту національних інтересів. Спираючись на ідеологію українського націоналізму, держава повинна визначитися у власних пріорітетах, насамперед у геополітичній, внутрішньополітичній, економічній, національно-культурній галузях. Будувати майбутнє можна тільки на підставі власної традиції. Однак ідеологія не може мати виключно ретроспективний характер.
На жаль, ми більше говоримо про справи минулі, сприймаємо насамперед риторику наших славних попередників, а не їх справи. Фундатори ОУН були надзвичайно сучасними для свого часу, як завжди актуальною для України залишатиметься ідеологія українського націоналізму. Це світогляд, спільна віра, воля і прагнення, які не змінюються з часом і дають нам розуміння сутностей. Ми повинні засвоїти метод, а не форму вияву. За допомогою ідеології українського націоналізму нам треба творчо осмислити наш час і визначитися у перспективах. Головна проблема організованого націоналістичного руху на сучасному етапі полягає в його догматичності. Твердження на кшалт тих, що необхідно спиратися на власні сили народу, що важливою є християнська мораль, не можуть перетворюватися на мантру, а потребують належних висновків і відповідної дії.
В суспільстві відбулися серйозні зміни. Націоналізм вже не поза законом. Проте впливи націоналістичного руху на перебіг подій в Україні зведені до мінімуму. Ми не зізнаемося собі в тому, що відійшли від своїх ідеологічних постулатів. Але на ділі давно вже займаємося тільки двома справами, до речі, непрофесійно: просвітницькою діяльністю та боротьбою за депутатські мандати. Нас втягнули в гру не за нашими правилами, і ми завжди будемо в ній програвати. Система демоліберальних виборів працює дуже просто: кількість мандатів залежить від кількості вкладених грошей. Український націоналізм же представляє пограбовану націю. Поруч з тим, політична партія, навіть якщо вона націоналістична, не може представляти абстрактно всю націю, але повинна — конкретні фінансові зацікавлення, інакше її діяльність неминуче набуває демагогічного характеру.
Наше середовище не заявило про необхідність прийняття закону про люстрацію, коли це ще можна було зробити. Ми також не відмежувалися від політичної практики української демократії, яка у 1991 році пішла на співпрацю з комуністами. Їхня ідеологія базується на ідеях шістдесятництва, яке не дало нації вiзії нової України. Не дали такої візії і нинішні керівники націоналістичного табору. Таким чином, сучасна криза націоналістичного руху багато в чому зумовлена формалізацією ідеології. До неї не можна ставитися як до догми.
Тепершній час, як і на початку 90-х, потребує активних дій. Зокрема відбувається історично закономірний наступ держави на комуністичну ідеологію.Україна перебуває в ідеологічному вакуумі. Навіть олігархічній владі стає зрозумілим, що на одному ліберальному інтернаціоналізмі державу не збудуєш, а тому і владу не втримаєш. Перед організованим націоналістичним рухом тепер стоїть першочергове завдання: представлення власної моделі майбутньої України на підставі націоналістичної ідеології. Потреба національної самодостатності має бути поставлена на повний зріст.
Україна є частиною консервативної радикальної Середньої Європи. Тому всі наші ближчі й дальші перспективи пов’язані тільки з Європою, на яку чекають різноманітні економічні, військові та політичні об’єднання — вона ставатиме окремою геополітичною потугою, що вимагає нового геополітичного обгрунтування. На теперішньому етапі Україна може долучитися до цих процесів через власний інтелектуальний експорт. Тобто ми маємо реальну можливість стати законодавцями сучасних інтелектуальних мод. Тому особливої ваги набуває проблема розвинення на професійному рівні видавничої справи, аналітично-прогностичних інституцій, створення молодіжного інтелектуального кола.
Космополітичний лібералізм й псевдодемократична демагогія вже пережили самих себе. Після свого тріумфу по другій світовій війні, вони самі перетворилися на різновид тоталітаризму. Знову на часі консерватизм і націоналізм. Це світова тенденція. Ми повинні бути на вістрі подій. Нам треба перестати сприймати ідеологію українського націоналізму як цитування попередників. Це, передусім, інструмент для формування конкретної національної дії в найширшому значенні слова. Якщо ми будемо самими собою, нас підтримають і почують. Для цього потрібні амбітні професіонали, а не конформісти, які послуговуються нашою фразеологією, тому що ніде більше не змогли реалізуватися.
Важливою рисою націоналістичної теорії є нерозривна пов’язаність її з практикою, бо не існує націоналізму поза практичним втіленням ідей. Тому особливої ваги набуває внутрішня, орденська спрямованість ідеологічного поступу. Націоналістичний рух — це, передусім, рух з необмеженими можливостями щодо способів діяльності. Він також неможливий без націоналістичної дисципліни, відданість якій також не вимірюється самими заклинаннями. Без монолітної організації, свідомої своєї відповідальності за долю України і спроможної в разі необхідності провести загальнонаціональну мобілізацію для порятунку держави, націоналістична ідеологія перетворюється на порожній звук. На мій погляд, нам треба вести мову про організаційну кризу, що має свої питомі ознаки в Україні та діаспорі. В цих умовах націоналістична ідеологія залишається незапитаною. А вона, у свою чергу, не може довго бути музейним експонатом.
