Автор   Стаття 
Статті Бриколаж  —  Голос нації  —  Геополітична ситуація України
Валентин Мороз
Дата публікації 20 липня 2003 р.
Геополітична ситуація України

Подати всі аспекти теми «Геополітична ситуація сучасної України», звичайно, неможливо. Вона величезна — цілий лекційний курс. Ідеться про головні моменти, так би мовити, лімфатичні вузли теми.

«Оксамитова революція» — це вже історичний термін, який окреслює революцію 1989 року у Східній Європі, де практично без жодного пострілу змінився режим. Для нас «оксамитова революція» — це 1991 рік, проголошення державності України. На мій погляд, це третя спроба. Що я маю на увазі? Третя спроба побудови української державності була вдалою. Перші дві, у моєму розумінні, — це 1917 рік і сорокові роки. Вони були невдалі, тому що перемогли антиукраїнські сили: московська імперія і ті західні сили, які були проти України. Тут можна і треба навести паралелізм з польськими повстаннями XIX століття. Про них можна говорити як про героїчні й дуже жертовні, але вони були проти трьох сил, які тоді керували Польщею, проти трьох імперій: Прусської, Російської, Австрійської. Тобто, мілітарно ці польські повстання були приречені на невдачу.

Нарешті, третя українська спроба — «оксамитова революція» і як фінал — 1991 рік. Успіх був визначений кількома чинниками. По-перше, антиукраїнські сили падали: перша — Московська імперія, яка після невдалої афганської війни була в глибокій кризі; друга — Вашингтонська імперія, яка поступово слабшає і, так би мовити, дедалі більше здає позиції перед своїм японським, чи ширше — далекосхідним конкурентом. І другий чинник: настала деімперизація, в старому аспекті деколонізації (я би вживав новий термін: деімперизація), імперії стають непопулярні, імперії падають. Це показує, скажімо, російська війна проти мініатюрної держави Ічкерії, яку величезна Росія все-таки програє.

Можу коротко згадати свої виступи після виходу з тюрми (1979 — 80 роки) і в журналі «Анабазис» (стаття в 1981 році), де було сказано (я майже дослівно пам’ятаю), що 80—90 роки на Сході Європи будуть неспокійними. Бо там почнеться те, що закінчилось 20 років тому в Азії й Латинській Америці: доба деколонізації. Тепер би зробив поправку — деімперизації. Ще один аспект, який неможливо не згадати (я згадуватиму тільки імпульси, важливі аспекти, важливі блоки і вмонтовувати в цю тему), — Японія. Що я маю на увазі? Не стільки Японію, скільки японоцентричну зону — Японію і сусідів навколо. Ця зона швидко стає центром світу. На жаль, наші медіа ще орієнтовані на Пациків, а не на Нью-Йорк чи Токіо, в нас про це мало говорять. Але у світі вже всі знають, що найбільша в світі біржа є в Токіо, а не в Нью-Йорку; за обсягом валового продукту чи бізнесових операцій Далекий Схід вже випередив Європу і Північну Америку. Що це для нас означає? Дуже багато. По-перше, в Японії і в навколишніх країнах немає жодного антиукраїнського сентименту. В західних країнах він величезний. Русофільство, особливо підживлене сіонізмом, там величезне. В Японії, в Сінгапурі чи на Тайвані сіонізм не має жодного значення, жодних шансів, і антиукраїнські настрої там зовсім не відомі. їм просто потрібен український ринок.

Друге: Японія має на довгі десятиліття забезпечений стабільний конфлікт з Росією з приводу островів, далекосхідного простору та екології. Як мовиться: ворог нашого ворога — наш союзник. Це зрозуміло. І ось тут випливає одна важлива теза. Нам нав’язують певну стратегію. Офіційний Київ, який ще одною ногою стоїть у Москві, нав’язливо повторює: наш стратегічний партнер — Росія. Це наївно, це по-дитячому, але, кажучи сучасною мовою: вони не дурні, вони придурюються. З римських часів відома формула: товаришуй не з сусідом, а через сусіда. З сусідом завжди будеш сваритися як не через курку, то через гуску («Кайдашева сім’я»). Досить навести приклад: Франція у XIX столітті мала стабільного союзника — Росію. Чи французи так любили Росію? Ні. У Франції казали, що росіяни — то «хрещені ведмеді». Але на схід від Франції був страшний сусід — Німеччина, якого боялися з часів Бісмарка. Ну, а за Німеччиною була Росія, яка «скубала» Німеччину з тамтого боку. Значить, це був природний союзник. Подібно до цього Японія і японоцентричний блок стає нашим природним союзником; це наш реальний стратегічний партнер.

Ще один дуже вагомий момент: центром світу стають Японія й її сусіди. Ще вчора, після Другої світової війни, «фабрикою світу», центром, де вироблялася головна маса товарів, були Західна Європа і Північна Америка. Тепер все це перемістилося на Тайвань, у Гонконг (мейд ін Гонконг, зроблено в Гонконгу), Японію, Південну Корею («південнокорейське чудо»). Туди перемістилася «фабрика світу». Значить, головні акценти вагомості перемістились туди.

І третє, як неминучий наслідок: фінанси. Якщо є успішна економіка — є успішні фінанси. США, Канада, Англія, Італія, Франція перебувають у страшній фінансовій кризі. Наприклад, у Канаді величезний державний борг, з яким не знають що робити. В той же час виявляється, що навіть бідний родич Японії — Тайвань кілька років тому мав 32 млрд. кешфлоу (в перекладі на нашу мову — вільні гроші, якими можна диспонувати). Ясно, що для нас шанси заховані там. Зрештою, візьмемо Корею, це також бідний родич Японії, а вона в деяких аспектах здобула більший від Японії успіх. Правда, в Америці існує вже спеціальна служба — служба залякування Японією, так би мовити, відвертання уваги від Японії. Пригадую, в університеті в мене була розмова; я сказав, що там спеціально лякають Японією, і один проректор засміявся. «В чому річ?» — «Та в мене був один професор українського походження з Америки. Він казав: «О, бійтеся Японії». Це все оплачено великими грішми, американськими, точніше сіоністськими. Правду кажучи, головний бій в теперішньому світі — це бій між двома грошовими мішками — японським і американським, а точніше сіоністським. Японський — важчий, і виразно перемагає. І от в цьому аспекті маємо цікавий факт: у Львівському університеті відкривається кафедра юдаїстики. Не маю нічого проти юдаїстики. Але чому не японістики? Ми потребуємо тепер десяти кафедр японістики, кореїстики, сінгапуристики, окремих будинків для цих кафедр, бо там центр світу. Ще раз підкреслюю: це не емоції. Я тут промовляю, як комп’ютер. Мене цікавить продуктивність і продукція. Наведу приклад: історичний 43-й рік. У Львові з ентузіазмом творили дивізію «Галичина». А от такі мудріші жінки, як Мілена Рудницька, казали: не зв’язуйтеся з Німеччиною, Німеччина вже «три дні до здоху», Німеччина програє, завтра ви будете мати клопоти з тими, хто поб’є Німеччину. Те саме тепер. Скажімо, Київський університет фізкультури вже має філіал в Ізраїлі. Але ж ізраїльське військо вже тікає від палестинського натовпу, щоб не було сутички — то вже «за п’ять дванадцята». Тобто Ізраїль може прожити ще довго, але колишньої значимості вже не матиме. Отже, нам, наївним, підсовують товар, який не має збуту.

Ще один такий акцент, або, скоріше, блок акцентів.

«Оксамитова революція» означає, що ніхто не зник з арени, всі збереглися, нікого ж не застрелили. Я колись в київському метро чекав, поки відчиняться двері (дуже рано прибув поїздом зі Львова), і двоє київських, спокійних, російськомовних дядьків говорили, що от, якби була революція, «їх» би перестріляли, і все було б закінчено, а так «вони» всі збереглися. Тут не йдеться знову про емоції. Йдеться про політичні реалії. Отже: здається, Україна буде переживати канадсько-угорський варіант.

Що це означає? Канада. Коли Америка із стріляниною відділилася від Англії, Англія сказала: е-е... треба з Канадою, Австралією, Новою Зеландією бути обережнішими. І Канаді в 1867 році надали статус «Конфедерейшн оф Кенеда». Невідомо, що то було — держава чи не держава. Нібито вже була канадська держава, а все вирішувалося в Лондоні. А коли вони бунтувались, то їм по сантиметру свободи ще додавали. Але робили так, щоби все й далі вирішувалося в Лондоні, щоби канадець не навчився самостійно думати. Так би мовити, канадський корабель від англійського віддалявся по сантиметру. Та смуга води все ширшала, аж десь на період Другої світової війни Канада стала нарешті реально самостійною.

Те саме було в Угорщині. Велика угорська революція 1849 року була придушена. Але пізніше (1866 рік) Австрія програла війну з Німеччиною катастрофічно, і німці з полонених угорців стали формувати угорські полки. Тоді Відень зрозумів, що треба поділитися владою з угорцями. В 1867 році (в тому ж самому, це якийсь містичний збіг) Австрія стала Австро-Угорщиною. Угорці ніби все одержали, мали парламент, мали армію, але (знову-таки!) все вирішувалось у Відні. І якось так в Угорщині, в Будапешті камандували не такі, як Шандор Петефі (ті, що робили революцію), а дуже «чемні» угорці, як графи Естергазі, які ніби були угорцями, чардаш, гуляш любили, але у Відні все питали, що робити. Здається, в Україні буде такий самий варіант: смуга води між українським кораблем і московським кораблем буде по сантиметру збільшуватись, і без жодної стрілянини. Так мені видається, що Боснії тут не буде. Чому? По-перше: українець не схильний до драматизму. Якщо він має мінімум якоїсь стабільності, то не буде стріляти. Це історично перевірене. Друге: події останніх років показали, що українець має величезний талант стабілізувати ситуацію. Нас хотіли дестабілізувати багато разів. У нас хотіли зробити Карабах, надіючись, що несвідомий «хохол» стане на бік Москви в цій ситуації. Не вдалося.

У нас досі нема валюти. Це ж виразна спроба дестабілізувати все в Україні. Купон — це не гроші, купон — це папірець, щоби все дестабілізувалось, перекинулось догори ногами. І все ж Україна має стабільну валюту. Українська валюта — то американський долар, і Україна якось дає собі раду. Отже, здається, ми переживемо варіант канадсько-угорський, тобто довгий період поступового відділення від Москви і усамостійнення, перетворення України в реальну державу.

Ще один важливий момент. Українські шанси — це московські помилки. Часом буває така ситуація, що дана держава чи суспільство не здатні на акцію, але здатні на реакцію. Коли вже СРСР розпадався, Вашингтон і всі західні промосковські кліки створили таку тверду версію, що все має бути в руках Москви. Україна, Туркменія, різні там киргизи мають бути «вмонтовані» у московську систему. Все це має залежати від Москви. Але чим далі, тим більше виявлялось, що Москва ненадійна, непрогнозована. І тут можна відзначити своєрідну тріаду. Перше: це фокуси Жириновського й Єльцина, коли Жириновський обливав своїх опонентів компотом на телевізії, а Єльцин хапав журналісток за різні пікантні місця. Це сприймалось як щось несерйозне, але то ще можна було терпіти. Другим пунктом у тріаді була чеченська війна. В очах Заходу війна дика, несправедлива; але вражало й інше — могутня Москва не може виграти війну з маленькою країною. Значить — щось не так. Але третє: це був такий бомбовий удар, який все розтрощив, — вибори у Москві. В одній канадській газеті після виборів було написано так: «the same old Reds» («ті самі старі червоні»)! Навіть, скажімо, про Явлинського-реформатора стаття була: чи такий він вже реформіст, адже грає на користь комуністам, розбиваючи голоси демократів, відкриває дорогу комуністам. Одним словом, над Москвою поставили величезний знак питання.

До того у США чи Канаді ця тема звучала так: Москва страшенно перспективна, там реформи, а Україна — царство червоних динозаврів. Це робилося навмисно. А тепер вже Москва непрогнозована, невідомо, що з того буде. Якщо Москва, нехтуючи Заходом, і особливо сіонізмом на Заході, що панічно боїться ісламського фундаменталізму, продає Іранові компоненти до ракет, — то це ж забезпечена сварка з Америкою і з Заходом взагалі. А зниження шансів Москви автоматично означає підвищення шансів України. Чому? Бо на Сході Європи є тільки дві великі столиці. Естонія чи Словенія можуть бути супербагаті, суперорганізовані, але то дрібнота; то не мільйонні купюри, а розмінна монета. Є тільки два великі центри. Якщо Москва ненадійна, значить все звернеться на Київ. І, нарешті, в канадських газетах зазвучала цікава тема. Вона вперше була висунута Донцовим у програмі «Союзу Визволення України» ще в 1914 році; Україна — це бар’єр проти Москви. В двох словах: коли Москва взяла Україну в руки, порушився баланс у Європі, Москва почала тиснути на Захід, дійшла аж до Ельби. Потрібна Українська держава як бар’єр проти Москви. Москва на Сході, Україна — як результат — посередині, Захід захищений. Цієї тези у Донцова практично ніхто не знав на Заході. Коли я в 1979 році просто з тюрми «вискочив» на Захід і мав можливість величезної прес-конференції в «нешнл прес клаб», у Вашингтоні, я цю тезу зробив центром свого виступу, свого стейтменту. Виявилося, що аплодували, але тільки китайці. Ніде моє інтерв’ю не з’явилося, крім китайських газет. Я побачив, яке сильне русофільство на Заході. Вони нічого не хочуть чути проти Москви. І от нарешті тепер у канадських газетах, в американських виданнях починає звучати ця тема: Україна як бар’єр проти Москви — непрогнозованої, невідомої, небезпечної, загадкової, як Тибет. Якщо глянути на справу стратегічно, то це історичний успіх української ідеї.

Ще один важливий аспект цієї теми. Без нього вона була би просто неповна.

Історія іде із Заходу на Схід. В 19-му році ми бились з московськими арміями на українських просторах. Польща, Фінляндія, Румунія за нашою спиною стабілізувались. От приклад. І919 рік, війська отамана Оскілка (якого ганебно зробили «зрадником»), наступають на Київ, вже 15 км від нього. Телеграма з Москви Антонову-Овсєєнку: «Немедленно приостановить операции в направлении румынской границы равно ж у черноморских берегов» і перекинути всі війська проти Петлюри. Бо Петлюра знову опинився під Києвом. Про що йдеться? Планувалася операція. Через Румунію прорватись до червоної Угорщини. Значить: і Румунію, і інших ми «закрили». Значить: на нас це все зламалось. Фінляндія, Естонія могли собі спокійно обростати «пір’ям» (як рак у норі обростає твердою шкірою), бо мали час. Ми не мали того часу. Тепер, нарешті, в Чеченії, на сході, йде ця битва. Ми можемо спокійно, маючи час, стабілізуватись; ми маємо час закріпитись, маємо час з малороса зробити українця. Ніби офіційний Київ ще не знає, де він стоїть, — одною ногою в Москві, другою в Києві. Але вже учиться «кусати» Москву. Вимкнули Останкіно. У відповідь перекрито газ. Значить, вже є логіка: то — ми, то — ви. Ми маємо свої інтереси, ви — свої.

Ще одна дуже важлива деталь. Рівень еліти — наш великий мінус. В’ячеслав Липинський сказав: «Кожне національне відродження починається з відновлення структури еліти». Ясно: після стількох років дикого режиму наша еліта не могла бути на високому рівні (як казала відома львівська пані Стася: чим відрізняються тридцяті роки від дев’яностих? В тридцяті роки середняк ішов у колгосп, а в дев’яності — в уряд). Приклад: фантастично популярний, кришталево чистий Левко Лук’яненко. Тепер говорять: то ж український Мандела. А де ж ви були раніше? На виборах треба було виразно формулу поставити: український Мандела, який витримав, вижив (і ще молоду жінку має!), вибирайте його. А тоді Л. Лук’яненко говорив загальниками — то рівень української еліти. Якщо хочеш виграти, ти повинен довести, що ти — ліпший від противника. «Я виграю, я ліпший, я український Мандела». Другий приклад того, як польська еліта зуміла впоратись із ситуацією, а українська — ні. Валенса програв вибори, виграв Квасневський — комуніст. Що робити? Комуністи «задеруть хвоста», і піде комуністичний ренесанс. Що вони зробили? Олекси — агент КГБ. Чи там вдалося щось довести, чи ні — то вже справа інша. Був дійсно агентом чи не був, але їх примусили оборонятися. Вся енергія пішла на це. Олекси пішов у відставку, вся енергія пішла на оборону. Вони тепер сидять тихо, чемно.

Українська демократична еліта не зуміла знайти потрібний аспект і «притиснути» комуністів. Це не критика; це просто констатація факту. Мабуть, рівень еліти — це головне. І ми навіть не знаємо до кінця наших шансів. Треба еліти і елітарного погляду, щоб їх зрозуміти. От Донбас. Ми без кінця дражнимо донеччан тим, що вони не говорять українською мовою. Та вони тільки дратуються від того. Це ще не скоро прийде. А от, виявляється, чого вони бояться: кузбаського вугілля. Бояться, що не витримають конкуренції з кузбаським вугіллям, що закриваються донбаські шахти. Ось на цьому можна грати. Кордон потрібний, щоб не пустити через нього кузбаське вугілля. Тут з ними можна говорити: тут з ними можна реально досягти спільної мови. Ти українець і я українець. Це просто приклад, який доводить, що ми говоримо мовою вчорашнього дня. Якщо він, шахтар, навіть не боїться кузбаського вугілля, то треба його навчити боятися кузбаського вугілля. Це завдання еліти. Це просто приклад того, як українська еліта із своїми вчорашніми шароварними аргументами не навчилася так, як польська, знайти вихід.

На закінчення я хотів би згадати ще одне ім’я: Пинзеник. Я не вважаю його стратегом. Вважаю його професором економіки, а не політиком-економіком. Але одна його фраза мені дуже сподобалася. Він сказав, що Україна приречена на успіх. Яка його аргументація, то інша річ, але геополітично Україна приречена на успіх. Та московська жаба, яку роздули до розмірів вола, скоро лусне. Всі побачать, що на Москву Захід не може надіятись. Це інша планета. Це Тибет. Образно кажучи, Москва була до виборів десь на рівні берлінської стіни, біля Європи, тепер — на рівні Тибету, на рівні Гімалаїв Київ — це щось знайоме, це щось нормальне. Можна торгуватись, скільки дати грошей на Чорнобиль, можна торгуватись, скільки ракет Україна має віддати. Це знайоме, з цим можна мати справу. Так що в цьому відношенні Україна приречена на успіх.

І ще раз хочу підкреслити головний параметр української геополітики. В 1919 році ми були на першій лінії, на лінії вогню, на нас ламалися списи московської агресії. Тепер це пішло на Схід. Сьогодні чеченці, завтра татари, якути. Головне, щоб Росія мала забезпечені оці клопоти. Здається, вона їх буде мати, бо ніяк не може зрозуміти (як казали англійці), що коли їх не можна перемогти, з ними треба домовитись. Росіянин ще років 300 не звикне до цієї філософії. Так що ми маємо час, щоб стабілізуватись, щоб виграти.

Геополітично сучасна Україна — те саме, що Канада тоді, коли вже стала конфедерацією, але невідомо чи була державою. З одного боку — була. З іншого боку — чужі сили ще вирішували, як зараз десь там якісь сили в Москві, Тель-Авіві, Вашингтоні, різні фонди Сороса керують нашою економікою, нашою політикою. На цю тему мені пригадується одна розмова. В Канаді добрий знайомий, адвокат українського походження, коли ми про це розмовляли, засміявся і сказав: Канада стала самостійною у 39-му році. Я спитав: а чому? Він каже: бо оголосила війну Німеччині на два дні раніше, ніж Англія. Навмисне, щоб показати, що вона вже самостійна. Отже, стоїть питання: коли прийде наш 39-й рік?

Догори
Роботи автора

Перейти до статей теми: